поведінку, про зв'язок з... порушниками закону й бунтівникам і... безчесними людьми. Я сподіваюся, що
ти більше нерозсудливий, ніж зіпсований.
— Він спинився.
— Ну? — знову промовив Артур.
— Я не хочу бути з тобою занадто суворим,— провадив Джеймс далі, мимоволі пом'якшавши від стомленог і безнадійного вигляду Артура.— Я готовий повірити, що тебе збили з доброї путі погані товариш, і взяти до уваги твою молодість, недосвідченіст і... легковажність та вразливість, які ти, боюся, дістав у спадщину від своєї матері.
Артур поволі повів очима на портрет матері і знов опустив їх, не промовивши й слова.
— Але ти, очевидно, й сам розумієш,— говорив Джеймс,— що для мене цілком неможливо тримати далі в своєму домі особу, яка зганьбила таке високошановн ім'я, як наше.
— Ну? — ще раз повторив Артур.
— Що це значить? — гнівно вигукнула Джулі, з тріском складаючи віяло і кладучи його на коліна.— Чи не зробиш ти ласку сказати нам ще що-небудь, крім цього "ну"?
— Робіть як знаєте,— повільно відповів він, навіт не ворухнувшись.— Мені байдуже.
— Байдуже? — вражений цією відповіддю, перепита Джеймс.
А дружина його підвелася з місця сміючися.
— Звичайно, байдуже. Ще б пак не байдуже. Ну, Джеймс, тепер ти вже бачиш, якої вдячності можна тут сподіватися. Я ж казала, яку подяку ти матимеш за всю свою добрість до католицьких авантюристок та до їх...
— Мовчи, мовчи, люба, не треба.
— А, все це дурниці, Джеймсе! Досить уже з нас сентиментальності. Якийсь незаконнонароджений вважа себе за члена родини. Пора вже йому знати, хто була його мати. З якої речі ми будемо морочитися з сином католицького попа? От, на — читай!
Вона витягла з кишені зім'ятий листок паперу і кинула його через стіл Артурові.
Той розгорнув його. Це був лист, писаний рукою його матері за чотири місяці до його народження, в якому вона визнала свою провину перед чоловіком. Унизу стояло два під.
Артур поволі провів очима по сторінці мимо нетверди літер її імені і спинився на упевненому знайомом підписі "Лоренцо Монтанеллі". З хвилину він нерухомо дивився на лист, потім, не промовивши ні слова, згорнув його і поклав на стіл.
Джеймс підвівся і взяв за руку свою дружину.
— Ну, Джулі, годі вже. Йди вниз. Уже пізно, а
в мене до Артура є ще маленька справа. Тобі це не
цікаво.
Вона глянула на чоловіка, потім на Артура, який мовчки втупив очі fr землю.
— Він як божевільний,— прошепотіла вона.
Коли Джулі підібрала свій шлейф і вийшла з кімнат, Джеймс старанно причинив двері і знов сів коло столу.
Артур сидів так само нерухомий, мовчазний.
— Артуре,— почав Джеймс м'яким тоном, бо Джул вже не могла його чути,— мені дуже шкода, що так
сталося. Ти міг би цього й не знати. Ну, та тепер уже
нічого не вдієш. Я дуже радий, що ти поводишся так
стійко. Джулі тррхи... схвильована. Жінки часто...
В усякому разі, я не хочу бути до тебе занадто сувори.
Він спинився, щоб подивитись,, яке враження справил на Артура його м'якість.
Але той навіть не по.
— Звичайно, мій любий,—провадив далі Джеймс,—
це дуже сумна історія, і найкраще було 6 зовсім про
неї не згадувати. Мій батько був досить великодушни і не розвівся з твоєю матір'ю, коли вона призналася йому в своїй зраді. Він тільки зажадав, щоб чоло
вік, який спокусив її, зараз же покинув країну, і, як
ти сам знаєш, він поїхав місіонером До Китаю. Коли
він повернувся, я особисто був дуже проти того, щоб ти зустрічався з ним. Але батько згодився на те, щоб він учив тебе, при умові, що він ніколи не буде бачитис з твоєю матір'ю. Мушу віддати їм належне, вони до кінця чесно додержували цієї умови. Усе це дуже прикро, але...
Артур підвів голову. Усе живе зникло з його лиця. Воно нагадувало воскову маску.
— Чи н-не з-дається т-обі,— стиха промовив він, якось чудно запинаючись на кожному слові,— що все ц-Це д-дуже с-смішно?
— Смішно? — Джеймс одсунув свій стілець далі від столу і пильно глянув на Артура, занадто вражени, щоб розсердитися.— Смішно? Артуре, ти при своєму розумі?
Артур раптом закинув назад голову ї вибухнув несамовитим реготом.
— Артуре,— вигукнув судновласник, з гідністю
підводячись з місця.— Мене дивує твоя легковаж.
Замість відповіді лунали лише вибухи сміху, таког голосного й нестримного, що Джеймс навіть почав підозрювати, що це щось серйозніше, ніж проста лег.
— Як істерична жінка,— пробурмотів він, презирлив знизавши плечима, і почав нетерпляче ходити
по кімнаті.— Ну, знаєш, Артуре, ти ще гірший, ніж
Джулі. Та перестань ти сміятися. Не можу ж я сидіт тут цілу ніч!
З таким самим успіхом він міг попросити розп'ятт зійти з п'єдесталу. До Артура не доходили ні докор, ні умовляння. Він тільки сміявся, сміявся й сміявс без кінця.
— Ну, це ж абсурд,— сказав Джеймс, нарешті припиняюч своє нервове бігання по хаті.— Ти сьогодні,
очевидно, надто схвильований, щоб спокійно мене ви
слухати. Не можу ж я говорити з тобою про справу,
коли ти в такому стані. Приходь до мене завтра післ сніданку. А зараз лягай краще спати. На добраніч.
Він вийшов, грюкнувши дверима.
— А тепер почнеться істерика внизу,— бурмотів
він, тупаючи по коридору.— Без сліз не обійдеться.
Безумний сміх завмер на губах Артура. Він схопив із стола молоток і кинувся до розп'яття. Почувся тріск; він враз отямився і побачив, що стоїть перед порожнім п'єдесталом з молотком у руці, а коло ніг його лежать уламки розбитого бога.
Він кинув молоток.
— Як просто! — промовив він, одвертаючись.— Який же я був ідіот!
Важко дихаючи, він сів до столу і схилив на руки голову. Потім підвівся і, підійшовши до умивальника, Облив холодною водою голову й лице. Тоді, зовсім заспокоївшись, повернувся до столу і знову сів.
І ради них, ради цих брехливих негідних людей,
ради німих бездушних богів він витерпів такі муки сорому, гніву й відчаю!..
Приготував собі мотузок і мало не повісився тільки через те, що якийсь священи — брехун. Ніби не всі вони брехуни! Ну, тепер з цим покінчено. Він порозумнішав.
Треба тільки скинут з себе весь цей бруд і почати нове життя.
У доках повнісінько суден, і так легко помандруват на одному з них десь до Канади, Австралії, Південно Африки — куди завгодно. Байдуже, куди саме, аби далі звідси. А там видно буде. Не сподобається в одному місці, можна поїхати в інше.