Вершник мовчав. Шукав, певно, виходу з вовчої ями, непомітно пробував наструнити вуздечку.
— Злізай,— звелів глухо Вячко.— І не дурій... Сам видиш — даремне діло.
— Права не маєш ня силувати, — згорда процідив вершник.— Я ловчий і побережник князя галицького. Бачите?— тицьнув п'ятірнею в срібну бляху з викарбуваною головою лева, що висіла на грудях. — Зовусь Лукою. Лукою Вістовичем.
"Лука Вістович!— ледь не скрикнув Василько. — Той Лука, про ловчі звитяги котрого у Васильковому отроцтві говорив увесь Галич, за яким дітвора бігала табунцями. Але ж бо ширилася колись чутка, сам батько Чагр повідав, що ловчий Лука з Вістови був Лютом занапащений. Відтоді ніхто не здибав Луку у Галичі. Як у воду впав. Батько Чагр навіть винаймав службу за упокій його душі".
А попри все на коні сидів Лука з Вістови. Тепер Василько впізнав у бородатому дідугані кущисті брови, глибоко посаджені очі та перебитий у якійсь лісовій сутичці ніс молодого Луки.
"Ти, Луко, пам'ятаєш мене, Василька, сина Чагрового?"— висіло на язику запитання. Висіло, але, на щастя, не зірвалося. Бо хто знає, як подивився б на його знайомство пес Яремичів Вячко?
— Право, Вістовичу, у цьому зарубі ми встановлюємо, князеве ж право нас не обходить, — сміявся у вічі Горбун.
— Це ж розбій! Ви на княжчині, бачу, сіль варите та ще й княжого мужа зневажаєте.
— Через те, що на княжчині, повеліваю вдруге: злізай. І кинь зброю.
Мусив Лука скоритися. Зійшов з сідла і далеко жбурнув ніж і меч, жбурнув і... і в ту ж хвилю впали на нього з мотуззям Яремичеві смерди.
Глава чотирнадцята, з літ минулих
Ходить сон коло вікон...
Не бере Василька, сина Чагрового, сон... сон блудить пущею... а в колибі нема вікон... блудить і полошить у гущаках лісового звірка і птаха.
А ніч — як яма.
На самісінькому її дні лежить сперевеслений думами Василько. Думи прялися вервечками, з них можна зіткати життя, прялися і рвалися вервечки на гудзах. Гудзом був нинішній день: полонення Луки Вістовича. Солевари прив'язали його до дубчака біля дровітні. Від Василькового бервена, на якому рубав дрова, до дубчака один скік. Проте словом не перемовився. Словом ні, бо пантрує Вячко, а поглядами — порозумілися. Не міг, звичайно, княжий побережник упізнати в дроворубі того юнця Чагрового, брата Лютового, бо між ними лежали роки, він просто мовчки просив у Василька порятунку.
Василько й сам побивався: треба ловчого рятувати, треба. Вячко Горбун готов на все, аби тільки князь галицький не довідався, що люди боярина Микити варять на його землях сіль. Уб'є Вячко бранця: мертві ж не свідчать. Дивно, іцо досі не погубив. А втім, іцо мені до того, мені б перебути лиху годину в безпеці, поки челядь Сі-рославичева переконається, що побіг я на Дунай поміж бродників. Як тут, у пралісі, не щемно, але правду мовив Вячко: нікуди мені йти. Можна б і назавжди одомарити-ся на Горбах в городку Яремичевому. В городку тому Анна...
Одомаритися?
Це означає здатися на милість боярина Микитки, власноручно викувати собі цеп. Подзвонив боярин ланцюгом цієї провесні: "їдь, смерде, сіль мені варити". Наступної весни знову подзвонить і загадає нову роботу. Тож поіцо було поставати на Пруті супроти великого боярина Сі-рославича? Яка різниця між ярмом дубовим і ярмом тисовим?
Чи, мо звикаю до ярма? Воли ж бо звикають. І люди теж. Ось ці, що сплять поруч, і Вячко.
Крізь отвір у колибі Василько дивався на Горбуна коло ватри. Ватра квітла червоно, здалека здавалося, що Вячко затуляє горбом вікно, в якому світиться. Може, це і є те вікно, котре Василько повинен цієї ночі відчинити. Якраз сьогодні, завтра може бути пізно. Неволя теж має коріння, як пирій: вчасно не виполеш — вольнее поле заросте.
Анна...
Рушив з колиби на вогонь, на Вячка прямо і відкрито, ще й мугикав під ніс співанку, аби боярський пес не запідозрив лихого. Втім, Василько ще не мав виваженого задуму, не відав, яким способом відчинятиме своє вікно. Та й чи відчинятиме взагалі?
Горбун мовби й не помічав Чагрового сина, за останні вечори звик до його посиденьок біля вогнища.
— Що-с намислив, Вячку, робити з полонеником?— почав Василько навпростець. Слова капали спокійно, аж ніби нудьгуюче.
— Та вже щось намислю,— відповів Вячко. Василькова байдужість його присипляла.— А ти що б порадив? — додав, кладучи у ватру довгі замашні поліна.
— В такому ділі з мене кепський порадник, — позіхнув Василько.— Тобі належить рішати.
— Я рішив,— холодно відрубав Горбун.— Піде полоненик до предків.
— Страшний ти, Вячку, і боярину своєму служиш вірою і правдою,— чи то похвалив його Василько, чи то осудив.— Я, на твоєму місці будучи, пустив би 'го, нащо гріх на душу брати. Словом би мужа заручився б, що тіунам княжим не проговориться про нашу варницю.
Горбун пирскнув сміхом.
— Словом би його заручився?..— Ах, розвеселила його наївна Василькова порада, бо сміх булькотів у ньому, як у горнці каша. Він аж голову відкинув назад і очі заплющив.
Василько хвилю уловив, це була одна-єдина можливість, бо відкрито напасти на Горбуна не зважився 6: Вячко й ведмедя зборов би. Тая хвиля випала коротка, але її вистачило, щоб дереводіл вхопив з ватри обгоріле поліно і вперіщив ним Вячкові межи очі. Той упав навзнак, як підтятий. А тепер, поки лежить без пам'яті, обеззброїти, зв'язати руки-ноги кінськими путами й припнути до високого пня. Кляп — Вячкові в зуби, аби не крикнув та дочасно не сполошив смердів. Хай сплять...
А тепер — бігом до Луки і шар-р ножем по воривках.
Щойно після цього утер з чола піт. Утер і сам себе похвалив за бистроту, за удачу. Чи, мо', старий Лука народився в сорочці?
Збудження уляглося, дарма що діло не закінчено. Вяч-ків меч при боці і рожанець з стрілами на плечі додавали впевненості. Та все ж підганяв Луку, аби чимдуж сідлав коней.
Шалів Лука Вістович від радості. Не міг Лука відірватися від Василькових грудей. Схлипнув старий, як дитина, і, як дитину, гладив Василько старого по скуйовдженій голові, чув на долонях сльози, а біля шиї чув старече жеботіння, що по-дурному вчора потрапив у пастку, була б йому нагальна смерть, він, Лука, має щастя на дурні смерті. Вже колись...