— І спробую, коли буде потреба.
— Всяка спроба закінчиться невдачею. Спершу будеш мати справу зі мною,— Вячко лунко ляснув долонею по тулії з стрілами.— А вже потім з ніччю і пущею. Ти питав, що ловлю вухом у цьому шумовинні? Всяке ловлю... чую, приміром, що не далі як за два поприща звідси блукають сіроманці. Вчора вночі ведмідь...
— Пусте, — перебив Василько. — Я не зелений отрок, в якого страшко вселився, і ти, Вячку, це знаєш,— на ловах з тобою були. Та й не вночі кидав би я наше стано-висько, яко тать. Коли ж надумаю, скажу тобі: "Я йду, Вячку. Бий чолом від мене боярину Яремичу".
— Нема куди тобі йти,— уже лагідніше промовив Горбун. Видно, зачув у Васильковій мові гідність мужа і запеклу рішучість.
Чагрів син зітхнув:
— А нема, Вячку, правду мовиш. Світ ніби й великий, і світ, Вячку, малий, перегороджений безліччю стін: з однієї кліті втечеш, до іншої втрапиш.
Оті кліті часто снилися Василькові, нііцо більше — лише кліті, смердючі, тісні. Він прокидався серед ночі, кожна кісточка боліла, мовби лісові духи котили по ньому жорнові кола. Розтирав руки й ноги, біль минався, однак Василько ще довго лежав горілиць без сну, прислухаючись до посапування солеварів, котрі спали в колибі на сіні покотом. Окрім Вячка і Василька, було їх в зарубі ще троє, всі підстаркуваті і всі мовчазні, чужі один одному. Хіба що дідо Солевар, якого Яремич поставив головувати над усіма, зрідка любив побалакати про свою молодість, згадати про те, коли зневажений будучи княжим митальником на варниці соляній у Дрогобичі, вихопив із-за череса ніж і... і накивав п'ятами у праліси Горбів, рятуючись від княжої кари.
"Нас усіх привів на порубіжжя Угорєьке під руку Яре-мича страх перед якоюсь карою. І боярин Яремич, кожній новій людині на безлюдді радіючи, людей прийняв, йому що... Княжі закони посеред Горбів сили не мають. Яремич сам собі закони пише,— міркував Василько.— Але хіба робота наша не є такою ж карою? З диму та в полум'я".
Колись, як ще сестра Настуся сиділа княгинею в теремах Осьмомислових... колись, як Василька, сина Чагрового, князь Ярослав назвав своїм будівничим, він об'їздив майже всі городи Галицької землі, залатуючи княжі справунки. Тоді ж побував на соляних варницях у Дрогобичі, де надивився, як жилаві воли, запряжені в дубові коловороти, піднімали з криниць-"вікон" важкі, шиті з шкіри коші з сировицею. Коші ці підхоплювали робітні люди, які виливали сировицю у кадовби. Далі солона вода текла по жолобах до збитої з обаполів вежиці, в якій на підмурках стояли довгі і вузькі клепані із заліза черені.
Ні вдень ні вночі, ні зимою ні літом не гасли під черенами вогні...
У дощаній вежиці, повній димом та парою, не можна було дихнути. Люди снували між черенами, як видива. І лише коли на черенах гусла сіль, люди стирали з чолів піт.
Воістину, з людського поту варили сіль... тішились свіжим повітрям недовго.
її — білу, вологу ще й гарячу — згрібали-натоптували в бербенички різної величини, широкі в горловинах і вузькі у денцях. Бербенички ті виносили в сусідню вежи-цю, геть-чисто заставлену полицями, обережно перевертали вверх дном. Полиці вгинались під вагою численних головажень, яким ще належало висохнути і затверднути перед тим, як рушити на торжища.
Тут, серед пущі, сіль варили не по-дрогобицькому розмаху — всього на двох малих черенах. Але все 'дно нага-руєш за день, як віл, надвечір руки й ноги мліють. До того ж будь завжди насторожі. Боярин Микитка потолочив право власності... вдає молодик, що не помітив на межових деревах княжого знаку-знамена. Тому й озирайся, щоб не впали зненацька княжі побережники. Виходить, не від одного лише дикого звіра та від бродника припадкового наказав Вячко зрубати доокіл табориська стіну. Ой, не погладив би галицький князь свого порубіжного боярина по голові, коли б довідався про промисли соляні. Та Галич далеко... а п'ять мужів за літо кілька возів солі наварять.
Але треба спати...
Василько заривається глибше у сіно, бо ночі в пущі студені. Сіно пахне різнотрав'ям; сіно пахне чомусь великодніми святами; сіно пахне чомусь Анниною косою.
Решта ночі минає, гейби батогом тріснув. Василько довго протирає очі, коли Горбун на світанку трясе його за плече.
— Вставай, дниться-бо на сході.
Вячко завше будить Василька першого. Так заведено дідом Солеваром.
Василько, сонний ще й неумитий, чалапкав до черенів, розгрібав попіл і роздував вогонь. Потому, нарубавши про запас дров, хлюпав у лице водою з кадовба, шептав уранішню молитву і ловив себе на думці, що про боже не має й гадки... щодня ловив... на гадці у нього вода, принесена з недалекого озерця, яка теж пахне Анниними косами.
Після снідання, коли на черенах починала закипати сировиця, Вячко Горбун лягав до полудня спати. Лягав, не розперізуючи череса з мечем, а рожанець і тулію з стрілами клав під праву руку. Вдень у становиську порядкував дідо Солевар. Власне, порядкувати старому не доводилося, бо два його помічники-смерди діло своє сповняли справно. Василько рубав дрова і пильнував ватри. Йому ж Вячко доручив також поглядати на коней, виведених на росу, і тримати на оці прохід у стіні, тобто ворота.
Був швець, жнець і на дуду грець... А все ж першим помітив вершника дідо Солевар, коли той виїжджав у заруб.
— Чужак! — гойкнув хрипло дідо, і всі, покинувши роботу, хто з ножем, хто з дрючком, а Василько з сокирою, метнулися до непрошеного гостя. Від оклику прокинувся Вячко, що спав у колибі.
Вершник не поспішав повертати коня на біг і це було його помилкою. Сидів у сідлі й зацікавлено розглядав становисько. Здавалося, що не помічав недружелюбної зустрічі, його мовби більше цікавили головажні солі, що біліли під піддашшям. Зрештою, подібним чином він міг тамувати досаду, що нерозсудливо потрапив у пастку. В чистому полі і на лісовій галявині голими руками його не візьмеш. Був коренастий, широкоплечий, при боці звисав меч, до сідла приторочено ратище.
— Хто ви і чиї люди будете? — вершник попередив запитання Вячкове, який виступив наперед, тримаючи на тятиві стрілу.
— А ти хто? — цілився йому у груди Вячко. Готов був Вячко на все.