Справедливості? Сподіватися справедливості від Данила Калитича... від того козолупа, котрий у чинбарнях своїх люд підневільний тримає гірше, ніж смерд робучих волів?
О сліпці!
Ім'я Калитича, мов путня води, остудило Русина; вервечка Любаниної колиски урвалася. Вона присіла на пласт сіна, біля якого ремиґали воли. Іван утер долонею лице.
— Чого ти тут?
— Схотіла й прийшла.
— Назавжди?
— Ая... батько Боян не знає.
— Сердитись буде.
— Перетерплю. За тобою ж прийшла.
— Направду?
— Мо підеш? — питала безпосередньо, як дитина.
— Куди?
— У праліс. Тужно без тебе.
— І мені тужно. Але я на службі княжій.
— Ти сам, як князь,— гладила його зелений новенький каптан. Навіть торкнулася пальчиком запилених чобіт.— Красно убрався.
— Інакше не личить писцеві при княжому тіуні,— відповів Іван, пригадуючи, як недовірливо позирав на нього Боринич, коли став перед ним у вовчій шкурі. Коли б не перстень Володимирків, то прогнав би палицями. По одежині приймають людину.
— Княжому писцеві, може, вже не до пари дівчина з Боянової займанки? — Любанин голос бринів сльозою.— Може, нову тут ладу завів. У Тисмениці дівок красних — гать гати.
— Любана на світі одна,— глаїв її ревнощі. Глаїв і милувався нею.— Я тій єдиній на світі терем різьблений збудую... вберу в бобряні шати, куплю чобітки.
Русин справді у цю хвилину клав би зруби ясенові, міряв би ладі чобітки, одягав би її в тонку сорочицю. А з цього усього купив... скляне намисто. Намисто було синє-синє...
А вона була красна, як сонце, і день був тоді красний, святочний, і були того дня веселі грища скоморохів, і були смутнії співи гуслярські, і були підхмелені боярове, галасливі купці.
Ген-ген сполудня, коли Русин вивів Любану за ворота на узлісся, вона впала лицем у густий мох і довго лежала непорушно, вдихаючи його запахи.
— Очищаюся от многоликого того світу,— промовила згодом.— Але люб він мені, бо ти є в ньому. Буду і я.— Поцілувала Івана в чоло.— Пора мені. Батько Боян чекає.
Безвусий молодик, Іванів, може, ровесник, у каптані, в яких красуються, як когути, гридні зі сторожі Данилка Калитича, спроквола цмулив пиво й зрідка поглядав на Йвана Русина, що притулився за довгим столом біля дверей.
Гридень удавав, начебто особа тіунового писця його не цікавить. Принаймні він хотів, щоб так корчемця думала.
Іван майже щовечора гостював у Захарія Лупія. Правду кажучи, йому не дуже смакувало корчемне пиво з сушеною рибою. Зате мав змогу цілий вечір надивлятися на хмільний люд. Поруч з вірменами-чинбарями, місте-чанами тисменицькими, воями з тутешньої сотні в кор-чемці пирували і купці галицькі, і солевари коломийські, і німецькі, ляцькі, моравські гості. Тут, як на роздоріжжі, схрещувалися чутки-новини з різних земель, тут пили з радості, з удачі, і пили, заливаючи смуток. Люди приходили сюди з відкритими серцями як до святого храму. Іванові здавалося, що вони на порозі скидали з себе буденні строї: одні скидали бундючність, інші — пригніченість, треті — злість. Хміль їх рівняв. Не рівняв хміль тільки їхні калити: ці хлепчуть пиво, а тим — цідять з амфор густе вино.
Було по опівночі, коли Русин загорнувся у корзно й вдарив коліном двері. Ніч стояла глуха і тиха, а після світла корчемних смолоскипів — сліпа, як овід.
Услід за ним вихитався з корчемці молодик... Іван чомусь був певний, що це Калитичів гридень. На хвіртці підождав його і спитав:
— Маєш до мене справу?
— Мовчи,— шепнув молодик і, повернувшись до корчемних вікон, у яких крізь бичачі міхурі слабо пробивалося світло, додав: — Боюся послухів Данилових. Вони всюдисущі, Русине.
— Можливо,— відповів Іван. — Мене хіба знаєш?
— Так. Бачив позавчора на торжку.— Вони пішли поруч.
— На торжку не ти один мене бачив.
— Зате тільки я відаю, що дівчина, з якою ти цілувався, донька Бояна Зелейника.
— Ого, вивідав ти багато,— посміхнувся про себе Русин. — Чи ти часом не сам послух Данилів.
— Не уривай честі,— попросив молодик.— Кличуть мене Степанцем, син я Троянів. Чув, мабуть, про такого від Любани?
— Он ти хто? — Русин пожалів, що в корчемці не приглянувся до Степанця.— Повідала Любана, як ти вводив її у світ ратайський.
— Вводив, та не ввів,— зітхнув Степанець.— Мати не дозволила. Шкода. Красна вельми дівка... любив би я її.
— І тепер любиш? — У Русинові прокинулася ревність до того першого, який цілував Любану.
— Чув я од людей: любов — як ватра. її сокотити треба. Без догляду погасне.
— Чого ж ти тут? — подобрішав Іван.— Ти ж — ратай, а хизуєшся чомусь малиновим каптаном Даниловим.
— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Мати моя померла, господарка запустіла. Продав я єдиного старого вола — весь скарб мій — і подався до Тисмениці.
— Робота, гадаю, не важка. На всьому готовому.
— Зате — бридка. Й лиха на додачу.
— Ніхто не прикував тебе до Данила. Вольний ти, а світ широкий.
— Ой ні, скувало ня хресне цілування. Сам Калитич велів при ньому заприсягтися, кличучи у свідки господа бога, що не винесу й не розголошу поза воротами ані побаченого, ані почутого на дворищі, що три роки буду служити йому вірою і правдою. Коли ж нарушу цілування — смерть. Страх, як бачиш, мене сковує.
— Нащо мені... чужому про це повідаєш?
— Бо вірю тобі.
— Першому-ліпшому?
— Першого-ліпшого Любана не покохала б. Коли я позавчора уздрів тебе з нею, то аж прояснів: посилає мені бог поміч і розраду. Русин не дасть чинити наругу над людьми... знайде на Калитича управу.— Степанець сипав словами квапливо, й Русин не міг уловити головного.
— Почекай,— зупинив Степанця.— Чую, що важливе маєш казати. Ліпше-но зійдемо з дороги, щоб нас вартівники нічні не примітили.
За хвилину сиділи на зарослому корчами пустищі, що примикало до кладовища.
— Тепер повідай, якщо вже почав,— нагадав Русин.
— Навіть повідати моторошно. Я бачив на дворищі Даниловому... у шопах чинбарських людей... власне, я пильную їх... люди ці крадені з волі й силоміць обернуті в робів,— нескладно почав Степанець.— Данилові на-дібно багато рук до корит... до вичинення шкіри.
— Що треба, то треба,— кивнув Русин.— Але не розумію, як це "краденими з волі"?
— А так. Тримає Данило Калитич ватагу головників — вірних псів, котрі перестрівають у полі необережного смерда, на шляху — самотнього подорожнього. І...