Лише ім'я...
"Ім'я моє, виходить, тоді зрівняється з іменем Іуди Іс-каріотського,— морщив боярин чоло.— Давно нема на землі зрадливого апостола, забули люди про його могилу, а святе письмо донесло з правіку Іудину зраду; донині кожного зрадника таврують Іудиним іменем, і будуть таврувати поки світа та сонця. Невже й мені судилася подібна доля? Долю мою посмертну тримає на припоні якийсь Покруч, від нього залежить, водитимуть на Золоті Токи моє ім'я, щоб поглумитися з нього а чи поросте воно муравою, забуттям, як тисячі й тисячі інших, до яких не торкалося перо, вмочене в кіновар.
То, отже, зло в тому, що багато розплодилося писців?
А якби котроїсь горобиної ночі вигубити, як Ірод немовлят, усіх тих, що орудують пером. Міг би я тоді спокійно вмерти. Та хіба всіх вигубиш?.. Насіяв їх без ліку Іван Русин по городах і по весях навіть. Найлегше згубити того, який найближче... котрий знає про свого осподина забагато й котрий при першій нагоді може стати жерелом, з якого питимуть книжники. Згубити По-круча?.."
Боярин скоса зирнув на нього, прагнучи уявити поруч себе порожнє місце. Ніколи це місце не пустувало, з молодих літ. Покруч був у нього під рукою, власне, був Покруч десницею, без якої Ян не міг жити. Уявивши нині місце спорожнілим, боярин охолов, мовби й направду відтято в нього тую десницю, страх розширив йому зіниці; два страхи, як когути, чубилися в ньому: перший страх перед язиком Покручевим, другий страх — присохнути самотнім і безпорадним без того, хто був його слухняною і вірною тінню, яку ліпив упродовж цілого життя і тішився її досконалістю.
— Чого зиркаєш на мене сполохано? — спам'ятав боярина Покручів голос.
— Привиділось мені казна-що,— буркнув Ян і стулив повіки, щоб Покруч не вичитав з очей найпотаємніше.— Іди спати.
— Іду,— підвівся одразу Покруч.— Хоч і не засну, на ложі буду думати, що великий ти чоловік, боярине, у злому. Мучить тебе чужа слава, чужій славі заздриш, лет її передбачаєш у прийдешньому. І тому натягуєш тятиву, поки ту славу в змозі досягнути.
— Ти про що? — мовби не розумів боярин.
— Про те ж... про писання Русинове.
Варто б похвалити проникливість Дулібову... самого себе похвалити, що добротно виліпив власну тінь. Це погано, дуже погано, коли тінь розбалакується, ліпше, якби змовкла вона навіки, але без неї поки що не обійтися... ще сліпає над телячою шкірою ненависний Русин. То хай зостається усе по-старому, до пори до часу.
Глава дванадцята, з літ минулих
Тіун Боринич вибудував терем на горбі біля церкви. Високий, укритий драницею ґанок служив йому замість вежиці, звідки в ярмаркові дні любив зорити за торжиіцем. Сьогодні Боринич теж розсівся на ганку й солодко плямкає губами: густо купців на торжищі, гори краму. А від кожного воза, від діжки, від ко-робиці, від пари рогів митальники на воротях луплять мито. Княжий це, звичайно, добиток, Боринич тільки слуга в князя, але в нього клепки не порозсихалися, щоб не схіснувати з нагоди. Князь Володимирко попід вікнами з сумою не піде... не лічив він, приміром, скільки сьогодні пропущено через Коломийські ворота купецьких возів.
Князь не лічив... а писець Іван Русин? Ой леле, не дурно приблукав молодик у Тисменицю з княжим перетнем. Хто поручиться, що не підісланий він Володимир-ком? Наш князь на хитрощі страх який придатний. Молодика стерегтися треба... береженого бог береже, а там задобримо його, купимо. Хе-хе, не таких укоськували. Всі молодики попервах чеснотами натоптані, як мішки клоччям, аж поки життя не прикрутить: а плетіть небораки з клоччя мотуззя.
— Хіба не слушно мислю, Іване? — Боринич краєм ока глянув на Русина, що нудьгував поруч.
— Про що?
— Про чесноти людські та їх скороминучість. Чесноти всілякі — одежина святочна, а всяка одежина зношується, найборше на ліктях.
'— Це як у кого, боярине. В робів, наприклад, лати на колінах, а у челяді — на ліктях. Це від того, що ліктями вибиваються з гурту на чоло.
— Ох, злоязикий ти,— крутив борідкою Боринич.— А дарма. Мав у голові олію той мудрець, який сказав: язик мій — ворог мій.
Це, мабуть, скидалося на погрозу. Ну, то хай, іншим разом посперечаюсь з боярином, а тепер... А тепер прикипів поглядом до білявої дівочої голови, яку запримітив у людському стовпищі. Біле волосся... біля хвиля... біля корогва... біля з'ява маячила... маячила і зникала.
Вона?
Обоє летіли собі навстріч; дві ладьї краяли навпіл море, й воно податливо розступалося. Тепер на вітру морському Русин отямився: не гоже було трубіти з тіуно-вого ґанку ім'я судженої... і не гоже летіти без пам'яті через увесь торжок, муж він — писець, що подумають про нього язикаті ярмарчани.
Задихано впала йому на груди й поривисто обіймала, ніжно брала в долоні його лице, обціловувала... обціловувала й плакала. Жебоніла:
— Забув свою Любану... ти забув, а я виглядаю щодня... а вже два місяці минуло, вже літо в розпалі, ми ж, Іванку-сонечко, прощалися яр-порою.
Доокіл голотилися, певно, ярмарчани, і, певно, вони посмішковувалися з їхнього здибання; хто посмішко-вувався доброзичливо, хто заздрісно, хто сумовито, згадуючи власні молоді літа. А хто й огнівано.
"А мо', й правда, що на світі лише я і Любана?"
В дівочих обіймах був захищений од зла, як у зеленій колисці пралісу, де нема тіунів Бориничів, їхніх підсолоджених бесід, сувоїв з телячої шкіри й трубок берестяних з довгими й нудними рядами чисел та одноманітних слів. Ех, вхопити б Любану за руку та гайнути б з Тисмениці, далі від крикливого й хитрого цього торжища, який зветься християнським світом, і зачинитися назавжди у тихому й правдивому світі старого Бояна...
І він, задуманий, виводив таки Любану з гурту. Дівчина ступала за ним покірливо, й мало вже бракувало, щоб повернули вони до Галицьких воріт.
Мало і багато.
Під церквою лунко вдарили била. Металевий згук нагадав Русинові, що зараз посадник Данило Калитич іменем князя чинитиме суд і розправу. Такий покон у Тисмениці: в ярмаркові дні оправдували чесних і карали винних. Вир на торжищі присмирнів, люди, забувши про двох молодят, захмелілих од щастя, посунули під церкву.
Воочію жадали уздріти таїнство творення справедливості.