Ще ніколи Чагр, син Микули, не мав у серці стільки любові до галичан, які гурмилися на Золотому Току. Він любив їх, своїх побратимів і посестер, за вміння шанувати чужу біду, за те, що були людьми. Коли б йому зараз сказали покласти за них голову, то поклав би без вагання.
— Батьку Чагре! — вигулькнув із-за вугла палати соцький Михась.— П-перевет Лют у п-пивниці п-пові-сився!..
Думці, котрі стояли ближче до Чагра, зауважили, що в нього затремтіли губи. Ні слова не зронив Чагр. Ціпенів посеред білого снігу, гейби примерз до снігового груддя, мовби одразу оглух і осліп. Його не цікавив задубілий Лютів труп з воривком на шиї, його вже не гріли співчутливі погляди. Чи кервавилась його душа болем, бо лежав перед ним син-первінець, який прожив життя ганебне і ганебну обрав собі смерть? Чи тішився, що вмер Лют не перед його очима, а там, у темряві?
Хто міг про це судити?
Віче розходилось.
Аж коли спорожнів Золотий Тік, Чагр спам'ятався й побачив над Лютовим трупом Маму. Вона тулилася до сина й щось жалібне, своє, материнське причитувала. Чагр поклав руку на її плече.
— Поховай 'го...— промовив. Перехрестив посиніле лице вішальника і згорблено почовгав до гридниці. На нього чекали думці. Треба було посилати до Володимирка відповідь про те, що ухвалило сьогодні галицьке віче.
II
Бог послав князеві Володимиркові хурделичну ніч, і він скористався з неї негайно. Опівночі биричі покликали до його намету воєвод, посадників і бояр, котрі привели під зворохоблений Галич на поміч князеві полки й дружини. Чолові мужі, заспані, деякі хмільні, в засніжених шапках і кожухах, метали в князя, як списи, роздратовані погляди: мовляв, міг би ти, осподине, дочекатися ранку, не горить і не втече твій Галич.
Князь не просив нікого сідати. Сам теж стояв. Був при мечі, туго підперезаний ремінним чересом, в простих жовтих чоботях. На столі купався у променях світильників залізний шолом.
— Довгої ради не буде. Я вирішив,— князь мовби підкреслив слово "вирішив", щоб відбити боярам охоту до довгих балачок,— що годі топтатися попід галицькими стінами, мов весільним сватам перед ворітьми молодої. Завтра минає друга седмиця відтоді, коли побили ми Звенигородського злодія Івана. Не один раз, щоб кровцю християнську даремно не проливати, промовляли ми через послів до розуму й сумління галичан. Та велика гординя вселилася у ницих смердів,— князь підвищив голос, очі його хижо блиснули.— Ми зламаємо хребет гордині завтра... власне, на світанку візьмемо город списом. Перекажіть воям, щоб не жаліли живота свого та щоб не щадили ворохобників.— Володимирко клепав слова різко й швидко, наперед їх натесав, як стріл, цілу тулію. — Тепер вертайтеся до своїх таборів, готуйте воїв, пороки, драбини. Вогнів не палити й крику не учиняти, аби дочасно не розтривожити галичан. Хай сплять,— в його вусах блимнула холодна посмішка,— Ми вдаримо на них до сходу сонця, у сутінках. Вдаримо несподівано.— Далі Володимирко визначав місце бранне кожному полкові й боярській дружині. Молодий Коснятко Сірославич вихопився з гурту й пробував заперечити:
— Вибачай, княже, та чи не замало воїв кидаєш на приступ стін? Чому вістря ударів правиш в основному на ворота Тисменицькі та Німецькі?
— Ловиш на лету слова,— шкріб Володимирко підрізану бороду,— і за це хвалю. Та не зважуєш, що сунути гурмою на стіни, на засніжені, льодом окуті вали — значить марно губити воїв. Наша надія — ворота,— й він, витягнувши шию, шукав очима Яна, що непомітно тулився в кутку намету. Лише він, син Чагра, галицький тисяцький Іван Халдеєвич, Звенигородський посадник Ізбігнєв Іванич та ярославський боярин Онуфрій Лях пояснили б цей мимовільний княжий погляд, тільки вони втаємничені у Володимирків задум. Інші дізнаються про нього на світанку, коли впадуть Тисменицькі ворота.
Розходилися мовчки. Кроки глухли в заметілі, мовби западалися у провалля. З князем залишилися Халдеєвич, Іванич, Лях та Ян. Наймолодший Чагрів син був зібраний і рішучий. Короткий меч при боці придавав йому войовничої постави. Князь, щоправда, ледве не покепкував з того меча, подумавши, що з хвастощів почепив його співець, але вчасно схаменувся. На брані не один меч усьому голова, придається тут хитрість, гнучкий ум, вигадка. А цих якостей не бракує якраз Янові: син Чагра-дерево-діла за короткий час добився великого. В тому, що Йван Ростиславич утік побитим у поле, немала заслуга Яна, нині він теж Володимиркові прислужиться.
— Готові твої люди, Онуфрію? — обірвав князь свої думки й глянув на ярославського боярина.
— Так, осподине.
— Хочу їх бачити.
Дружина боярина Онуфрія була відома на галицько-ляцькому порубіжжі. Слава її сумнівна, але всім отим зухвальцям — русинам, ляхам, уграм, сербам, які служили під рукою Онуфрія, не можна відмовити в буєсті. Служачи бояринові за плату і збагачуючи його, про себе теж не забували. Не далі як два роки тому дійшла до князя скарга, що мовби Онуфрій, який супроводжував для безпеки від гірських збуїв валку моравських купців, уночі порубав їх, а добро на возах повернув до свого дворища. Правда це? Здогад заздрісного сусіди? Сам печатник Остафій розмотував цей клубок, щоб змити ганьбу з галицьких доріг, однак тільки й вивідав відоме: купців порубано. Боярин Онуфрій боронив купців, мовби як належить, навіть поранений був... Та збуїв чатувало на дорозі сила-силенна, не встояли його ратники. З нічим повернувся до Галича отець Остафій.
Порубіжжя... До князя галицького далеко, до неба — високо, а вольному — воля.
У виярку, в темряві між двома рядами Онуфрієвих воїв, Володимирко не тратив намарне великі слова про любов до вітцівщини, про славу й честь, слова тут вартості не мали. Він лише нагадував, що вірить Онуфрієвим соколам... що роботу в світанковій брані завдає їм важку й по-платну: за кожний змах меча, за кожну цільну стрілу буде належна винагорода.
— Добро,— Відповіли за всіх кілька хриплих голосів. Відповіли діловито, мовби в сю хвилину вже спродали Князеві сотні життів зворохоблених галичан. На мить заячіло у князя серце, він мовби пожалкував, що мусить потаємно купувати своїм галичанам смерті.