Сказав про це Чагр синові.
— Ти, отче, і ввесь Галич твій зворохобився супроти князя, права свої обстоюючи. І це ви гріхом не вважаєте. Чому ж я, про себе турбуючись, маю почуватися грішником?
— Крім усього, повинен ти мати у грудях серце, а в ньому — милосердя! — гримнув Чагр кулаком по лаві. Йому починала надокучати ця бесіда. Василько помічав, що батько смикає себе за вус, а це свідчило: сходить у ньому ярий гнів.
— А ти, всі ви мали до мене милосердя? Хіба не ти просив тоді у гуртиська меча або сулиці, щоб убити мене? — знову літав під склепінням гридниці високий
—
Лютів крик.— Де жона моя Доброніга? Чом обходили-сте ня як прокаженого?
— Бо ти був і є прокажений. Прокажений злотом. Тяжка це слабість. Не тримав за душею нічого святого, нічого і ніщо не любив: ні отця з матір'ю, ні людей, ні города свого. Любов твоя — злото. А за Добронігу нас не кори. її душа — на твоєму сумлінні. Завтра її душа теж прилетить на віче градське, з нею також душенька Предславина... Многії мертві й живі прийдуть, щоб судити тебе.
— Мене?! — отямився Лют. Відразу зів'яв, де й поділася наїжачена пиха.— І ти, вітець, мій, що Галич нині держиш у своїй волі, позволиш?
— Через те, що я отець,— не суддя-м тобі. Але тому, що я старший на Галичі, мушу повести тя на суд. А люди вже осудять. Не тільки за здирства твоі осудять, ні. За те, що погубу готував Галичу. Кинь, Михаиле, перевета в пивницю до ранку. Хай вої стережуть 'го пильно.
Вої будуть стерегти пильно, пивниці в князя Володимирка глибокі, чорні, перебудеш в одній такій від великодня до коляди й осліпнеш навіки. Лют не осліпне... йому нарокована одна ніч... завтра вранці... завтра; колись я не одну нічку просидів над ним, малим... болесть причепилася... вогневиця обвуглила губенята... воно ж жебоніло: пити, пити! Коли болесть миналася... син лякався світла... нипав із заплющеними оченятами по хижі і, розпростерши руки, натикався на стіл, лавиці, як сліпець. Мама з розпуки кусала губи, а я різдвяну свічу засвітив... засвітив і, водячи нею перед видом хлопчика, просив: "Ану,блимни, Лютику, хоч краєчком ока, хоч краєчком, і скажи, що тримаю в руці".
Він бачив язичок полум'я.
А нащо побачив?
Галичани утоптали сніги на Золотому Току ще до того, поки ударив вічевий дзвін. Ранок видався ясним і дзвінким, мовби і його, як оцей вічевий дзвін, вилили з голосної бронзи. Чагр, син Микули, тупцював на танку княжої палати, щурив очі від яскравої білизни. Сніги, що випали за ніч, радували дереводіла: "Спробуй, Володимирку, при такій білій повені, яка в полі сягає вище колін, двигнути на Галич полки".
Сьогоднішнього ранку це була єдина розрада Чагрова* та тривала вона недовго, думка про Люта знову сукалася у голові. Сукалась, як мотуз... мотуз для Люта. Аж у серці шпигонуло...
На обличчі біль сердечний не відбився. Чагр пам'ятав, що сотні пар очей устромлені в нього. Не дай біг, щоб запримітили в ньому біль, розгубу або ж ляк.
Мусив кріпитися, гейби й не скоротав ніч без сну.
В інші часи віче збиралося мляво, містечани неохоче поспішали на калатання дзвону. Батьки градські — старійшини братчин, купчини без них полагодять справи. Крикуни, люди без сорому і честі, наперед підкуплені дуками-срібляниками або й самим князем, від імені народу громогласно ухвалять: "Пристаємо на ваше слово, мужі ґречні"!
Представлення було скомороше, а не віче.
Сьогодні ж зібралися на віче усі, лишивши на забо-ролах та біля обох воріт сторожу. Ще звечора один одному передавали: "Батько Чагр зрання віче скликає. Князь Володимирко боярина свого Коснятка в город присилав з грозьбою. Радитись будемо".
Стояли мовчки сотнями, мовби ось-ось повинні рушити в похід; стояли з мечами, з щитами, ратищами, рожанцями; стояли скудельники, дереводіли, ковачі, лучники, шевці, ткачі. В усіх лиця схудлі, почорнілі від морозу, недоїдання і, певно, від дум. Поміж ними жінки й підлітки. Чагр, споглядаючи на них з ганку, думав,.що Галич таки справді в поході за права свої предковічні.
За права свої піднесли вгору ратища й мечі, а хто просто затиснутий п'ястук, коли Чагр переповів їм вчорашню раду в гридниці.
— На цьому будемо стояти! — гуділо віче. Гуділо грізно, клекотіло, аж вороння шугнуло з білих дерев. Можливо, дехто й сумнівався, чи вірну дорогу обрали думці, можливо, хтось був не від того, щоб упасти ниць перед Володимирком і просити помилування, можливо, хтось радив би пошукати дорогу третю або й четверту. Та де її знайдеш, якусь легшу і веселішу дорогу? Треба йти до кінця разом з усіма, з Чагром. Кожному життя дороге і честь.
Василько з-поміж гурту знову тішився батьком, отрокові сподобалися і спокійні його, розсудливі слова, і впевнений погляд. Чагр не зрадив собі й тоді, коли настав час говорити про Люта.
— А тепер, чесна громадо, сповіщаю, що цієї ночі схоплено перевета, який у городі зраду готував, маючи намір підговорити декого з сотні скудельників, аби вони Тисменицькі ворота відчинили Володимиркові. Могло б це статися чи ні, але зло замислено велике. Повинні-сте судити перевета. Мені ж дозвольте умити руки, бо пере-вет той — Лют, що був моїм сином. Приведи-но його, Михаиле,— кивнув*соцькому Заїці,— перед людські очі. Якась жінка скрикнула...
Дивно, що тільки одна жона скрикнула, бо вість про зраду сколихнула віче, в гуртиську звихрився вітер, який ось-ось переросте у фаю. Кожен уявив ніч, у котру крізь відчинені ворота вдарили б Володимиркові полки. О, полки княжі скупалися б у крові. Кров'ю запахло й на Золотому Току. Карою. І вже готові були містечани крикнути коротко: "Смерть перевету!" І вже свербіли у них п'яти, щоб потолочити змію. Та, зачувши ім'я пере-ветове, враз проковтнули наготовлений вирок... проковтнули не тому, що, може, охолов їх гнів, ні, вони просто забули про вирок, дивлячись на Чагра, який, зійшовши з ґанку, мив снігом руки. Знаком цим хотів відмежуватись від синової неминучої смерті.
Віче принишкло. Галичани подумки жаліли Чагра, переймалися шанобою до його батьківського горя і, мабуть, лише тепер воочію побачили його чесне служіння городу. І, певно, та жона, яка скрикнула вражено в гурті, зачувши Лютове ім'я, хотіла б якось розрадити Чагра... вона хотіла б і сотні інших. Він це жадання відчував і видів, бо хоч ніби байдуже умивав снігом руки — байдужість показна давалась йому нелегко — насправді ж був вразливий, як струна на гуслах: найменше зітхання, шепіт, погляд торкалися його.