Не мав на князя Івана ні гніву, ні образи, а проте носить у кишені на грудях його смерть. "Що вдієш,— виправдовувався перед собою,— це моя робота. Кожний на віку щось робить: той сіє, той воює, той будує. Мій труд, каже боярин Ян, теж Русі потрібний".
Покручеве обличчя скривилося у злій посмішці. Він сміявся з себе, з свого виправдовування, з бучних печатникових слів про служіння Русі; знав, що виправдання не варте ні резани, просто він звик до своєї роботи, іншої-бо не вміє робити та й не хоче.
Та годі про це. Денцем жбана торкнув Берладника в плече.
— С-співаєш, краяне? — Навмисне заїкався... навмисне хитнувся на ногах.
Берладник важко підвів голову. З-під розпатланого волосся глянули на Покруча посоловілі очі.
— А-а, це ти? — промимрив, відкидаючи з виду патли. Чоло брижилося, хмурилося; князь силкувався щось пригадати... десь... колись... здибав чоловіка з жбаном.
— Хто... я? — похолов Покруч, злякавшись, що Берладник упізнав свого зрадливого риндю.— Х-хіба знаєш мене? Есьм к-купець, русин із Луцька,— розганяв Іванові сумніви.— Чую, п-по-нашому хтось виводить. Ну і я...— оговтався Покруч. Сів поруч на лаву.— Пісня твоя отчину нагадала. Красно співаєш, — обняв Івана лівою рукою.— Давай разом... Ой летів жура...
— Не лізь,— князь гидливо відсунувся. Ні, не може пригадати цього купчика з Луцька. А шкода... Якби тверезий був... якби таверна не кружляла... якби чорна стеля не пригинала до столу, то, може... Та біс з ним. Важливо, що це русин, рідний чоловік серед чужих племен. І він, забувши, що перед хвилею не стерпів панібратства купчини, пригнув його голову й чмокнув у чоло.— Ми тут, брате, одні, як сироти. Ні, як журавлі на дикій скелі. Давай вип'ємо за здибання журавлине, га?
Покруч щедро наливав.
І доливав у Берладників пугар отрути. Чинив це спокійно, спритно. Ніхто ні на нього, ні на князя не звертав уваги. Єдине, що його турбувало,— це те, щоб трутизна не зразу взяла Івана. Ян, правда, казав, що кінець настане через годину. Але нема в таверні мірила часу, треба чимшвидше вивести Берладника надвір, десь у закамарок, щоб ніхто не бачив його смерті.
— Вип'ємо! — Дуліб високо підніс пугар і вичікував поки Берладник висушить свій до краплі.— Вип'ємо, брате, за Русь.
— Пощо за неї пити... за мачуху? — визвірився Берладник.— Хоча, правда, тобі можна... купців Русь годує. Таких, як ти.— Кволою рукою вхопив Покруча за грудки.— Ви любите її... купуєте її і продаєте. Тебе ось на край світу жадоба злота занесла. Де Луцьк — ха-ха, а де Солунь.
— Тебе ж яка мара світом носить? Чого шукаєш у Солуні? Вина? Наїдків? Щастя? Не простий, бачу, чоловік єси... боярин або й князь,— хитрував Покруч.
— Ну-ну,— Берладник помахав пальцем,— Тобі, купчино, зась, хто я і що я. Взагалі ж... сам не відаю... чого я тут. Може, на краї чужі забаглось надивитися... може, втікаю від себе або від когось... може, збирався дійти до гробу господнього. Тут близько... через море гайну.
— Нікуди вже не ступиш ногою.
— Ов, а то чому?
— Бо так. Смерть у тебе за плечима. Пізно.
— Хіба ти ясновидець?
Ось так вони мирно балакали — хмільний як чіп, князь і облудливий Покруч. Аж поки Берладник не рвонув на собі каптан і сорочку — запекло вогнем у грудях, скаламутилось в голові.
— Свіжим вітерцем дихнути б тобі, княже,— нахилився над ним Покруч.— Виведу тя.
Крізь біль і крізь туман дійшло до Берладника слово "княже". Він шарпнувся, разом з кривавою піною виплюнув:
— Хто... єси?
— Єсьм рукою князя галицького Ярослава,— шептав Покруч йому на вухо.
Ніч у Фессалоніках — око виколи. Покруч навпомацки доніс Берладника до конюшні у заїзді "Три мечі", підстелив під голову сіна. Це вже було зайвим: князь Іван не дихав. Покруч довго тулив недовірливо вухо до грудей, потім закрив Іванові очі, зняв з пояса ніж, з шиї зірвав натільну іконку, перехрестив небіжчика і повагом рушив до воріт.
IV
І чаша терпіння має дно.
Князь думав про чашу; через криси якої перелилося його терпіння, і про глибокі підземелля в новій твердині над Смотричем — Кам'янці. А печатник Ян нагадував йому про стару, стократ повторювану істину, що не варто полошити бджіл, якщо хочеш їсти мед. Сьогодні вона означала: не бери близько до серця, осподине, сваволю чолового воєводи Костянтина Сірославича, пропусти мимо вух доноси таємних ябедників і скаргу волинського князя Мстислава Ізяславича, передану через його боярина Давида, який прискакав учора з-під Вишгорода київського. Коротку, але дошкульну грамоту прислав ображений Мстислав: "Не гоже, брате, ламати дане слово. Дав ти мені полк для помочі, я на нього надію мав, а ти в скрутну для мене годину пишеш воєводі своєму Костянтину: "Вертайся". Бог тя покарає за зраду".
Якби таємні ябедники не звістили раніше про свавілля Косняткове, то грамота Мстиславова огнівила б князя на смерть, адже не писав він воєводі нічого. Навпаки, було йому на руку, щоб у Києві сів Мстислав Ізяславович, сусід і приятель. Хоч нині великий князь київський вважай нічого не вартує, а все ж... Ех, та що говорити: розбито Мстислава, в Києві Олег Юрійович порядкує. І сталося так, що мовби він, Ярослав, допоміг йому в цьому. А все той Коснятко винен... Ябедники-бо звістили: прийшли вночі крадькома до воєводи люди Олегові, подзвонили золотом і просили: "Відступися від Мстислава". Той недовго впирався, мовив Мстиславові: "Глянь, грамоту прислав мій волостелин. Каже, щоб стояв я під Вишгородом тільки п'ять днів, а сьогодні вже шостий, як ми тут. Іду я геть". І звелів сурмити відхід.
Ярослав казав у Галичі боярину Давиду:
— Передай князеві своєму: шкодую, що так сталося. Не було на відступ мого веління. Воєводу Коснятка покараю.
Печатник Ян опісля студив його запал:
— Не поспішай з карою, осподине. Мстиславу однако не допоможеш, а бояр своїх великих роз'ятриш. Хочеш їсти мед...
— Досить! — князь ребром долоні ударив по столу.— То бояри мої — бджоли? Оси вони, а мед їхній — трутизна. Коснятко честь мою під ноги кинув.
— Все забувається на цьому світі. Минеться й твоя образа.
— Говориш так, мовби й ти Коснятком підкуплений.
— Я про спокій у волості турбуюся. Кажуть-бо: ліпше поганий мир, ніж добра рать.