— Не торгуйся,— кидав через плече Покруч,— дістанеш за все сповна. Говори-но швидше про Івана.
Розбирала Покруча нетерплячка.
Сьогодні вони з Феофаном зустрілися, як було домовлено, у післяобідню пору біля церкви святої Софії. Покруч прийшов заскоро, довго ждав. Був у чорному сукняному каптані, широких ногавицях, заправлених у дебелі чоботиська. Одежа не відповідала фессалонійсь-кій погоді, з Покруча спливало сто потів. Однак відразу забув і про парке сонце, і про тисняву на вулицях, і про сморід, що сочився з усіх закамарків,— сьогодні кругле обличчя Феофана виринуло з товпи усміхнене.
— Ото ж Хрисохір оповів мені, що відразу запримітив Івана на кораблі. Без слуг плив русин, а було видно — не з ницого коліна. Розмовляв з ним Хрисохір...
Ой тягне Феофан, боїться продешевити.
— Ближче до діла,— підганяв його Покруч.— Говори, де він тепер,— тицьнув непомітно грекові мошну з грішми. У того засвітилися очі від руської щедрості.— Це завдаток. Решта по...
— Розумію,— гнувся у поклоні Феофан. Сам грубий, а хребет — верболозний,— Мовив Хрисохір: "Русин-до-стойник у заїзді "Три мечі" зупинився, там хоромину зняв". Я перевірив: живе у заїзді якийсь русин. Вдень спить, а звечора й до опівночі в таверні просиджує.
— Чи Іван це? Бачив ти його?
— Велика сила схована в номисмах. Вони відчинили мені двері.
— Ну й що? — аж тремтів Покруч.
— Спав він. Лице довгобразе, чорноброве. Без бороди. При поясі ніж.
— Близно на чолі помітив?
— Ні. Волосся було розкуйовджене... сиве волосся. Та, гадаю, це він. Нині ввечері пересвідчишся.
— Пересвідчусь,— буркнув Дуліб. Жаль стало, що не він був сьогодні у заїзді "Три мечі", а оцей неповороткий грек. Не проснувся б більше князь Іван. Покруч мимоволі торкнувся потаємної кишені на грудях, в якій лежала Берладникова смерть. Смерть Бгерладникова повинна прийти тихо, непомітно й безслідно: ніякої крові, ніякого насилля. Так попередив печатник Ян. Ніхто на Русі не повинен здогадуватися, від чиєї руки згинув Берладник. Боже борони навести тінь на Галич. Для цього, власне, й рушив Покруч у Греки.
— Берладник у ромеїв — синиця в руці, княже,— вмовляв печатник Ярослава, коли дізнався, що Іван Ро-стиславич поїхав шукати щастя в Константинополі.— Чужий він там серед чужих. Пошлю за ним навздогін тиху смерть. Вип'є щось нещасний... ніби ми винні, княже, що грецьке вино пошкодило Йванові? А тобі спокій...
— Красно задумано,— благословив злочин князь Ярослав.— Та гляди, щоб тихо.
Ні, не мав спокою Покруч. До вечора, як неприкаяний, не міг знайти пристанища. Почувався гончою собакою, що напала на слід. "Скоріше б вхопити за горло, і тоді можна досита випити й відпочити. В Галичі, звичайно, в теремі Яновому. Ото втішиться боярин звісткою із Солуні. Князь напевно нове село подарує бояринові... А мені... Що я матиму, звівши зі світу ще одну душу? Нічого... нічого я не хочу... нічого я не жадаю... нема в мене бажань. Це, мабуть, страшно, жити на світі впорожні... страшно й легко".
— Чого стовбичиш, як пень?! — нагримав на себе Покруч, запримітивши, що довгенько стовбичить навпроти дверей таверни "Три мечі".— Може, Іван-князь крізь вікно мене зобачив.
І, мов злодій, до стін тулячись, пошкандибав геть.
Ледве дочекався вечора.
Коли ж стемніло, пірнув під склепіння таверни. Вибрав за столом зручне місце, щоб мати на оці двері, замовив жбан вина і печеню. Уминав страву, як косар. Удавав, що питвом і їдлом лише заклопотаний, інше його не цікавить. Зрештою, даремні були його перестороги. Таверна гула людом, як борть бджолами перед роїнням. Гомін клубочився аж попід високу стелю, чорну від диму світильників.
Мало, однак, світла у таверні. Сумерк і пара гойдалися поміж довгими столами. "Це ніби й добре... і зле,— розмірковував Дуліб.— А таки зле, бо не вздрю на порозі Йвана, не впізнаю. Невже не впізнаю? — жахнувся.— Адже замолоду був я у нього риндею-зброє-носцем, повинен би впізнати бодай по знаку на чолі".
І таки не встеріг Івана.
Він сам дав про себе знати. Дуліб мало не скрикнув від радості, коли крізь гамір уловив знайомий голос: князь Іван співав про журавля, в якого зімліли в дорозі крила. Впав журавель на дику скелю... на чужу чуженицю... в його очах, що гасли, відбився, як у свічаді, ключ побратимів... ключ зникав за видноколом... там, за видноколом, отча земля.
Знайома ця щемлива співанка Дулібові з дитинства, сам співав її... ох, як давно він не співав. Журавлина туга нила у серці... а він гадав, що нема в нього серця. Є... нема... є... нема. В суперечці з собою забув на мить про князя Івана й про мету приїзду до Солуня, бачив перед собою лише журавля, що конав на скелі. Із жбаном вина й пугарем у руках метнувся на знайомий голос, на квиління журавлине. Порив його був чистий, повний світлого бажання зцілити журавлині крила.
Не відразу впізнав князя Івана. В куті, схиливши чубату голову на руки, сидів знайомий і водночас незнайомий чоловік. Лікті його раз по раз ковзались по мокрому, залитому вином столу. Вся статура його тіпалась, плечі тремтіли, мовби напав на нього внутрішній, утробний плач. Було в статурі щось надломлене, страдницьке, і Покруч, не скинувши ще полону пісенного, просльозився, пригадував, яким дужим і відчайдушним жив у його пам'яті князь Іван. Той Іван, який у пам'ять вкарбований, був молодим, веселим, охочим до жіноцтва і пригод. Таким залишив його в ніч, коли зустрівся з Яном. "Як химерно ведеться на білому світі, як інколи доля людини залежить від учинків інших. Ось зустрілися випадково два ниці роби... роби покотили Иванове сонце на захід. Не вибовтнув би я тоді Янчикові про вилазку, яку готовить Іван Ростиславич на стан Володимирків, то, може, переміг би Йван Володимирка... сидів би нині не в запльованій таверні, а на зо-лотокованому столі галицькому. А все почалося... біда його почалася від мене".
Злорадна гордість, змішана з жалем, прийшла на зміну чистому пориванню. Пісня про журавля згинула, вивітрилася з душі, не могла пісня жити поруч з гордощами за скоєну зраду. В зраді тій давній вбачав Дуліб власну силу, він насолоджувався нею, виростав. І разом з тим сумував, що мусить наостанку переорати Иванову дорогу. "Хай би ще князьок поблукав по світу з тягарем на плечах, мною завданим, хай..."