Той стояв, спершись на ціпка, і аж витягся до тих вікон та звуків фортепіано.
– Це було її помешкання, – сказав зовсім тихо. – Я приходив майже завжди о цій порі. Були м’які сутінки і музика. Тільки то була інша музика…
Його наче торкнуло щось за серце – звучала в ньому вже та, інша, музика. Від тремкого світла стіни довколишніх будинків начебто визолилися, стали синювато-сірі, а ті, що були жовті, озолотилися. Дерева завмерли, наче в прозорий серпанок загорнені,– барвиста одежа перехожих била в очі, особливо коли мав хто яскраво-синє чи ж бо червоне.
– А про свою наречену ви щось знаєте? – спитав тихо Чубинський. – Адже так дивовижно вам з нею не повелося!..
– Ні! Нічого не знаю! – коротко сказав Костомаров, і його очі раптом погасли. – Ні! – повторив уже різко.
Йшли якийсь час хідником. Повітря довкола цвіло. Небо над головою стояло сухе, ясне й виблідле. Під ногами вряди-годи траплялися опалі від денної спеки листки.
– Дивно смутить мене опале серед літа листя, – сказав Костомаров.
– "Вік наш чоловічий схож із віком року", – продекламував Чубинський.
– О, ви й це знаєте! – всміхнувся Костомаров.
– Та як же його не знати! – озвався палко Чубинський. – Мені, юнакові, сльози наверталися на очі від цих слів:
І крізь погорілу Зелень віку чорна Земля проглядає.
Коли ж стане в осінь Вітрець передсмерний Душу провівати,
Знову Боже сонце
Свої бліді, довгі
Розкидує тіні[36]!..
– Ну, ми з вами засумували! – сказав Костомаров, блискаючи зубами. – Недобре це, повірте! Гляньте: чи не вогонь ота панна?
Назустріч їм ішла вбрана в малинову сукню, струнка, чорнява дівчина. Йшла повільно й напрочуд спокійно – в усій її поставі вчувався мир. Малинова сукня палала в тремкому, хитливому світлі, а на вустах грала півусмішка. Дівчина відкинула з очей вуальку, і вони зчудувалися, які великі, чорні і палкі в неї очі.
ІІ
Того ж таки вечора, коли Костомаров збирався вже спати, до його готельної кімнати застукали. Чубинський увійшов до неосвітленого покою надмірно збуджений.
– Вибачте, що знову тривожу, – на ходу заговорив він, – але мені випадково випало довідатися, що Аліна Леонтіївна живе біля Прилуки в селі, вона овдовіла, і її ось-ось чекають сюди, в Київ.
Костомаров стояв серед кімнати з майже омертвілими кінцівками. Дивився на прибульця круглими, здивованими очима, і його вуста раптом затремтіли.
– А я, бачте, вже збирався завтра з Києва, – тихо сказав.
– Куди вже збиратися? – збуджено заговорив Чубинський. – Коли бажаєте, я передам листа тим моїм знайомим, в яких Аліна Леонтіївна має зупинитися, чи, може, щось іншого?
– Звісно, звісно, – заметушився Костомаров. – Листа я зараз напишу… Вибачте, що приймаю вас без світла… я, знаєте… все непокоять мене очі… не витримують вони штучного світла… але десь тут у мене була свічка…
Він сів за стола, але не запалив свічки, тільки вихопив із шухляди листка паперу.
– Бог з вами, Миколо Івановичу! – спинив його Чубинський. – Напишете листа вранці, я заскочу й віднесу. Просто не витримав я сьогодні, щоб не поділитися з вами новиною.
– Дякую, дорогий ви мій! Бачите, це така незабутня історія!
– Дивовижна історія! – потвердив Чубинський.
– А як її тепер на прізвище?
– Смішне в неї прізвище. Пані Кисіль.
– Історичне прізвище. Але в мене не повинно бути інакше, – засміявся раптом. – Має бути все історичне, адже буває, що я й сам добре не тямлю, в якому столітті живу. Таке химерне це почуття!
– Тоді до завтрього, Миколо Івановичу!
– До завтрього! – відказав він і похилився над столом…
Чубинський уже пішов, а він сидів і сидів. Уже спустилася за вікнами ніч, бліде світло вуличних ліхтарів падало в розшторені вікна, кидаючи в кімнату кволі, хиткі тіні; йому раптом здалося, що перебуває чудодійний сеанс перевтілення, що час – уже не така безоглядно-однозначна матерія – той, як клубок, що може водночас змотатися й розмотатися.
"Доля наша, – думав він, – кошеня, яке той клубок хапає, доля наша – дівчинка, котра той клубок згортує й розвиває: сподіванки, які здійснюються і не здійснюються, а те, що людині дається можливість хоч ілюзорно повернутися у відлетілий час, – Божа милість, можливість утілити сподіванку чи просто втішитися, що апокаліптичний звір світу тебе ще не пожер!"
Звістка, що її приніс Чубинський, непомірно схвилювала його. Не було це молодече хвилювання, яке відчував двадцять шість років тому: тоді кров підіймалася до голови й шуміла. Хотілося бігти, та й тіло було легке й крилате; теперішнє хвилювання – як застигла на обиччі сумовита всмішка і як хитливий фіолетовий сутінок. Тож сидів самотньо в готельній кімнаті, тримаючи на вустах ту всмішку, а бузковий сутінок оживав у нього в грудях – мелодія, яка знову повернулася. Бачив пару рук, тонкі пальці, що вільно бігали клавішами; можливо, не була вже то музика, яку написав реальний композитор, не реальні руки її витворювали, хоч згадував таки реальну хвилину. Пасаж Ференца Ліста, і руки, які збирався увінчати шлюбним перстенем, – йому защіпало очі, бо раптом пожалів себе, ті білі руки й музику ту. Пожалів птаха в небі, якого бачили вони з Чубинським сьогодні,– той може прилетіти до гнізда, а гніздо його виявиться видерте; пожалів у ту мить тисячі бездомних та самотніх, видертих із власних гнізд, адже самотній – це все одно що бездомний. Ні, не через сентимент таке відчував, не через смиренне милосердя, а тому, що душа його, як ніколи, смутилася.
– Боже мій, Аліно! – прошепотів він. – Як дивно погралося з нами оте біле, з тигровими плямками кошеня!
Він узяв ручку й умокнув у чорнило. І, хоч не бачив слів, які писав, рука його виводила літери впевнено й чітко: "Милий друже, Аліно Леонтіївно…"
ІІІ
Приїхав він сюди, в Київ, за відрядженням археографічної комісії для участі в перепідготовчому комітеті, який мав виробити умови скликання Третього археологічного з’їзду в Києві, сам з’їзд мав відбутися наступного 1874 року. Наради під головуванням графа Олексія Уварова протривали дев’ять днів. Намічено було теми рефератів, домовилися розділити з’їзд на відділи, вирішили, щоб учасники обдивилися пам’ятки київської старовини, розкопали одну з могил біля Києва, проїхали Дніпром униз до Канева та вгору – до Вишгорода. Тільки насамкінець, коли всі справи й клопоти було полагоджено, відчув Костомаров непереборний сантимент. Піддаючись йому, він і поїхав з Чубинським оглянути Братський монастир. Відтак злагоджений ритм його існування ненадійно порушився, і він відчув, що на якийсь час його зовсім перестали цікавити будь-які справи…