На порозі стала молода жінка років тридцяти й запитально глянула на прибульців.
– Доброго дня! – ступив до неї Костомаров. – Ми прочитали, що у вас здасться квартира.
– Подивіться, – сказала жінка й відступила, щоб пропустити їх.
Тільки тепер побачив у ній Костомаров щось знайоме: з профілю жінка таки нагадувала колишню його господиню. Він миттю згадав чотирирічне дитя, котре гралося самітно на порослім шпоришем дворі. Воно тримало в руках кульку кульбаби й дмухало, аж личко їй червоніло, в той час коли весь простір було запруджено тисячею летючих насінин. Зайшов до скляної галереї. Тут стояли ті ж таки вазони[34] і навіть на тих-таки місцях. Під ноги було простелено знайому доріжку, яку і він колись топтав[35].
– У нас тут дві кімнати, – сказала молода господиня. – Нещодавно наш квартирант з’їхав, то ми й виставили білета.
Голос у неї був грудний і приємний. Зайшли до кімнат, і Костомарову здалося, що хтось узяв його зажма за груди. Його музика зазвучала тут на повну силу: як це воно тоді було? Ага, він влетів захекано в квартиру і мав стільки клопоту й приготувань: завтра, співало все в ньому, завтра вінчання!
"Тут до вас заходив пан, – сказала приємним грудним голосом господиня. – Стривайте, я записала. Помічник куратора шкільної округи. Передавав, що хоче вас бачити його превосходительство…"
"Ах, Боже мій! – вигукнув тоді нетерпляче Костомаров. – Та хоч би мене кликав нині сам міністр!.."
– Тут у нас спокійно, – сказала молода господиня. – Хто хоче тиші й затишку – умови найкращі. Ми й хочемо пожильця поважного й спокійного.
– А давно тут мешкаєте? – спитав Костомаров.
– Я? – здивовано перепитала господиня. – Та я тут, пане, народилася!..
І знову він побачив той день і почув спів синиці, а на лице йому поклався теплий весняний вітер: у дворі вже зеленіла трава, а на тій траві гралася з малим кошеням вдягнена в червоне пальтечко дівчинка. Вона спустила з руки шворку, до якої було прив’язано клубка ниток, і кошеня хапало того клубка лапками, а коли перекидалося, метляло ними в повітрі, тоді знову зскакувало на рівні. Він же спинився на вступі до двору і засміявся, дивлячись на ту гру.
"Сьогодні якесь нашестя, що так часто вас питають, – казала господиня, йдучи йому назустріч. – Питався за вас посланець пані Заліської: переказувала, щоб обов’язково до неї завітали…"
– А мене ви не пам’ятаєте? – спитав Костомаров у молодої господині, і вони подивилися одне на одного. Жінка похитала заперечно головою.
– Мусить пам’ятати ваша матінка. Жива вона, здорова?
– Пішла з візитою! – все ще пильно приглядаючись до Костомарова, відказала господиня.
– А батько?
– Батько помер… А ви часом у нас не жили?
Костомаров розглядав стару різьблену шафу. Саме в цій шафі висів його весільний костюм: фрак, штани, біла сорочка – все нове, тільки-но пошите. Йому захотілося ступити до тієї шафи і відчинити – є там той костюм чи нема?
– Я таки жив у вас, – сказав, повертаючись до господині. – Було це двадцять шість років тому, і знаєте: я не був поважним та спокійним пожильцем.
– Це все так цікаво, – сказав Чубинський, коли зони знову всілись у повіз. – Я навіть зважуюся бути нескромним і попросити: розкажіть!..
Костомаров їхав якийсь час мовчки.
– Є речі, які неохоче згадуються і розповідаються, – сказав він неквапно. – І не тому, що це важкі спомини, а не хочеться наново ставати перед собою колишнім: чи до того прийшов у житті, про що колись мріялося?
– Такі спогади мають громадський інтерес, – мовив Чубинський.
– Мають, – повернувся до нього Костомаров. – Але нам, хто переживав, найменше є до так званого громадського інтересу діла. Це, можна сказати, наш інтим, і нічого більше. До речі, я й згадую з того часу якісь деталі, що громадського інтересу не складають. Наприклад, дівчинку, яка гралася на траві з кошеням, – була це та сама особа, що її ми тільки-но побачили. Перша трава, ви знаете, яка чудова і яскрава перша трава! Кошеня – біле, з тигровими плямками. Клубок ниток – жовтий, а сама дівчинка мала на собі червоне пальтечко. Була весна в тому дворі, і найяскравіше, що мені пригадується, саме відчуття тієї весни.
– А це правда, що прийшов тоді до вас Юзефович і вдавав із себе вашого приятеля?
Костомаров зсутенів, спустив голову й дивився на свої закурені черевики.
– Він прибіг до мене об одинадцятій вечора…
Так, він прибіг до нього об одинадцятій. Розпалені очі, руки, що трохи тремтіли, коли застібав гудзика в розхитаній петлі.
"На вас доноса зроблено! – сказав, передихаючи від швидкої ходи. – У вас ревізія буде… Коли маєте щось небезпечного, знайдіть!.."
Заскочений Костомаров спинився серед кімнати, обличчя в нього стало землисто-сіре.
"Швидше!" – підігнав його Юзефович.
Тоді він кинувся до шафи, тієї ж таки, в якій висів його шлюбний костюм, і вихопив звідти статут Кирило-Мефодіївського товариства. Хотів тут-таки порвати його на клапті, бо, коли діставав, очі побачили й того чудового, блискучого костюма, – Юзефович метнувся й вирвав папери з рук.
"Нехай будуть у мене!" – гукнув фальцетом і стрімко побіг із хати.
Костомаров стояв серед помешкання безсило впустивши руки, серце в нього шалено гупало, а обличчя смикалося. Очі його погасли, і таким погашеним зором дивився він на вхідні двері. Туди входив уже, переступаючи порога, жандармський генерал Білоусов, за ним висіло обличчя губернатора Фундуклея, а з другого боку куратора Траскіна. Ще далі світило лице поліцмейстера Голяшкіна і зовсім вицвілі, безвиразні маски урядників…
– Ну, а ті папери? – спитав Чубинський.
– Ті папери стали головним звинувачувальним документом проти мене, – спокійно сказав Костомаров і раптом усміхнувся в бороду. Очі, однак, були в нього сумні, і горіло в них по іскрі майже спаленого крайнеба…
Візниця спинився. Вони вийшли на пішохід, і, поки Чубинський розплачувався, Костомаров розглядав ще один будинок неподалець. З розчинених вікон виламувалися невправні звуки фортепіанних вправ, світло в домі було засвічено, а навколо все топилося у тремтливих, бузкового кольору сутінках.
– Бузкові сутінки, – сказав Чубинський, підходячи до Миколи Івановича.