— Ур-ра! — відповів йому фізик. — Які ж ми молодці!
— Гойдати професора, — запропонував лукавець Тайк.
— Я абсолютно ні при чому. Ви могли б показати це зображення ще десяткові учених, і вони сказали б те ж саме.
— Але професор сказав першим!
Їм потрібна була розрядка. Вже краще нехай гойдають мене, аніж Сильвію. Я лише намагався не вдаритися об який-небудь прилад, хоча в цьому не було потреби — літав я поволі і солідно, як повітряна кулька. Мої мучителі також відривалися від підлоги і злітали услід за мною, від чого в напівтемряві лабораторії, освітленої сонцем далекого світу, ворушилося одне багаторуке, багатоголове чудовисько. І не дай бог людям з того боку екрану зазирнути до нас. Вони б померли від страху.
— Дивіться! — сказала Сильвія, якій вдалося сховатися в кутку і уникнути загального тріумфу. — Дивіться — людина!
Зморщений, висхлий старий ніс, притискуючи до грудей, глиняний горщик. Він ішов так близько і видимий був так виразно, що можна було перерахувати всі зморшки на його обличчі. І навіть дивовижним здавалося, що він нас не бачить. Він зупинився на мить, повернувши голову в наш бік, зітхнув і продовжив шлях. І погляд його миттєво перервав збуджену веселість. Люди опускалися вниз, ніби осіннє листя.
— Він хотів сказати нам: "Чого підглядаєте?" — та не знає, на якій мові говорити з нами.
— Шкода, кіно не звукове.
— А професор зміг би зрозуміти, про що вони говорять?
— Заледве. Минула майже тисяча років.
— Яка роздільна здатність!
— Професоре, розкажіть нам про них.
— Це не видасться нудним?
— Ніколи.
— Розкажіть, професоре.
— Навіть не знаю, з чого почати, — сказав я. Я не люблю бути центром уваги. Тим більше що я ніяк не міг звільнитися від відчуття, що насправді я узурпатор. Самозванець. Головне сьогодні не історія. Головне те, що людям нарешті вдалося зазирнути в своє минуле.
Чорними блискавками пробігли по екрану перешкоди, земля захиталася.
— Додай потужності, — сказав капітан Тайкові.
— Уже відходить, — сказав Тайк. — Ще хвилини три-чотири, не більше.
— Розповідайте, професоре.
— Це була велика держава. Володіння її тягнулися від Гімалаїв і гір Південного Китаю до Бенгальської затоки. Вона існувала двісті п'ятдесят років, і столицею її було місто Паган. Будівля в риштуванні — храм Ананда, перший з гігантських храмів Пагана, побудований при цареві Чанзитті. Храм цей, як і безліч інших храмів і пагод, загальною кількістю близько п'яти тисяч, стоїть у центрі Бірми, на березі ріки Іраваді.
— І зараз стоїть?
— І зараз.
Старий з горщиком в руках знов пройшов по екрану. Йому було важко і жарко. Дивлячись на нього, я зрозумів, що в залі теж дуже жарко. І раптом екран потьмянів. Останнє, що ми побачили, — до старого підбігла дівчина, узяла горщик. Чорні блискавки покреслили стародавнє місто, і не можна вже було вгадати обличчя дівчини.
Спалахнуло штучне, мертве світло плоских плафонів. Капітан сказав, обережно підводячись з крісла:
— Сеанс закінчений.
— А може, нічого і не було? Нам здалося? — запитав Парасваті.
— Все знято, — сказав Тайк. — Хоч зараз можна прокрутити фільм.
Люди не поспішали розходитися. Це і справді було схоже на зал кінотеатру, де щойно показали картину неймовірно талановиту, дивну і несподівану.
— Тайку, передай на місток, щоб почали обертання. До ранку.
Капітан допоміг мені дістатися до дверей.
— Це чудово, — сказав я йому.
— А ви, професоре, відмовлялися від поїздки сюди.
— Ви знаєте про це?
— Так.
— Я консерватор. Важко повірити в хроноскопію.
Я й справді відмовлявся летіти на станцію. Я переконував ректора вибрати когось молодшого, не такого зайнятого, більш легкого на підйом. "Гаразд, — казав я йому. — Припустимо, що ця хроноскопія має під собою якусь основу. Припустимо навіть, що за певних умов можна відшукати точку у просторі, власний час якої йде з відставанням на тисячу років від земного. Припустимо навіть, що з цієї точки можна буде поглянути на Землю. Але що ми побачимо на такій відстані?" Ректор був терплячий, ввічливий. Таким самим він був двадцять років тому, коли тримав у мене екзамен з історії Бірми. У ньому завжди була ввічлива поблажливість до співбесідника, хай той був його учителем чи одним з підлеглих йому професорів. "Ні, — відповідав він, — ви не праві, професоре. З таким самим успіхом можна говорити, що потяг не поїде, тому що в нього не запряжений кінь. Ніхто не став би витрачати роки зусиль на спорудження станції, якби хроноскопія була міфом. Якщо фізики вважають, що екран на станції зможе зазирнути у Бірму, в одинадцяте століття, значить так і буде... — Ректор пригладив на маківці неіснуюче волосся і подивився на мене докірливо: прожив стільки років на світі і сумнівається у всесиллі науки. Затим сказав іншим тоном, тоном, що вимагав доброї усмішки: — У будь-якому випадку ми бажали б бачити на станції найкращого історика Бірми. Ви, професоре, найкращий історик Бірми, я кажу це не лише як ректор, але і як ваш учень. І якщо вам дорогий престиж університету..." Тут голос його зійшов нанівець, і ректор запропонував мені склянку холодного апельсинового соку. Допиваючи сік, я подумав: а чом би й ні? Адже я ніколи ще далі Місяця не вибирався.
Станція виникла спочатку зеленою іскрою на екрані локатора, виросла поступово в сплетіння труб, куль і тросів, зустріла мене рукостисканнями незнайомих, переважно молодих, легко одягнених людей і спекою. На станції було як у Рангуні травневого вечора, вологого від близьких мусонних хмар, задушливого тому, що промені сонця, що заблукали в листі тамариндів, підігрівають синє повітря.
— У нас барахлять опалювальні установки, — сказав Тайк, молодий чоловік, довгі вії якого кидали тіні на виступаючі вилиці. — Учора було всього вісім градусів тепла. Але ми терпимо.
Капітан провів мене до каюти.
— Добре, що ви прилетіли, — сказав він. — Значить, не дарма працюємо.
— Чому?
— Ви зайнята людина. І коли вже ви змогли кинути всі справи і прибути до нас, значить хроноскопія вартує того, щоб зайнятися нею серйозно.
Капітан жартував. Він вірив у хроноскопію, він вірив у те, що екран працюватиме, і хотів, щоб я теж увірував у це.