Ми чекаємо, поки цар подолає відстань до храму. Я дивлюся на годинник. Залишилося десять хвилин до кінця сеансу. Хай, думаю я боязко, те, що буде, буде потім, коли ми підемо звідси. І тут-таки я розумію, чого боюся, в чому не смію признатися навіть собі самому і чого ніхто не може знати.
Є легенда. Її повторюють багато хроніків. І їй вірять багато учених. У день освячення храму біля підніжжя його викопувалася яма, в якій ховали найпрекраснішу дівчину в царстві.
І я бачу, як цар і вся процесія зупиняються біля свіжовикопаної ями.
Біля могили. І я кажу:
— Так.
— Що? — спитав Тайк. — Що буде?
— Я можу помилятися.
— Що буде, професоре?
І я кажу їм про легенду. І не встигаю доказати її, як натовп розступається, і ченці в жовтих тогах підводять оголену до пояса, заплакану, прекрасну як ніколи, нашу дівчину. Я дивлюся на годинник. Залишилося чотири хвилини сеансу. Швидше б він закінчився. Ми нічого вже не змінимо. Тайк заважає мені дивитися. Він стоїть перед самим екраном, немов намагається назавжди запам'ятати цю хвилину, ніби збирається запам'ятати обличчя ченців, що ведуть дівчину, і помститися їм, ніби хоче запам'ятати обличчя ката, кремезного, темнолицього чоловіка з ножем у руці, який виходить назустріч дівчині і чекає, напівобернувшись до Шина Арахана, чекає сигналу.
— Тайку, відійди, — каже хтось за моїми плечима.
Тайк не чує. Шин Арахан нахиляє голову.
Ми так близько до людей перед храмом, що, здається, чуємо їхнє дихання і обірваний стогін дівчини, яка мов зачарована дивиться на блискучий ніж. Зараз вона скрикне...
— Ой! — лунає крик.
Ми озираємося. Всі. У дверях стоїть Сильвія. Вона запізнилася. Вона, напевно, і не хотіла приходити, але не витримала самоти. Сильвія затискає рот рукою і дивиться на екран. Ми теж дивимося туди. Але пізно. Ми втратили мить.
Ми втратили мить, у яку Тайк наблизився до екрану впритул і увійшов у нього.
Тайка немає в залі.
Тайк у Пагані. Неймовірним, незбагненним чином він опинився за тисячі років і мільярди кілометрів від нас, у натовпі ченців, вельмож, солдатів, синіх арі і білих брамінів.
Роззявлені в криках роти... Рука ката, що завмерла в повітрі... Ченці, що падають ниць... Тайк уже поряд з дівчиною. Він відштовхує розгубленого ката, підхоплює її на руки, і дівчина, певно непритомна, обвисає на його руках.
На мить Тайк завмирає.
Живі лише очі. Зіниці мечуться, розшукуючи шлях до порятунку. Він зрозумів уже, що не повернеться до нас, що він сам у далекому минулому.
Таким я його і запам'ятав: високий, широкоплечий смаглявий хлопець у срібному, в обтяжку, комбінезоні і м'яких червоних черевиках по кісточки. На грудях золота спіраль — знак Служби Часу. Він стоїть, широко розставивши ноги, і дівчина на його руках здається невагомою.
Кадр нерухомий. Лише курява поволі пливе в гарячому повітрі.
І відразу ж нерухомість вибухає стрімким рухом.
Тайк біжить по рогожах до нас назустріч, але перед ним немає екрану. Перед ним запорошена площа, а за нею урвище до Іраваді. Тайк зникає під нижнім зрізом екрану, і солдати, що схаменулися, ченці, чиновники кидаються услід за ним... Екран блякне, береться чорними смугами і гасне.
Оце й усе. Більше ми не бачили Тайка. Може, вони розбилися, стрибнувши з урвища. Можливо, їх наздогнали і вбили. Або її вбили, а його віддали у рабство. Можливо, їм вдалося втекти і сховатися в чинських пагорбах. Можливо...
Ми більше не змогли до ладу спіймати Паган. Щось розладналося в системі зв'язку, і знадобиться декілька місяців роботи, перш ніж вона відновиться.
Ми з Сильвією відлетіли з першим кораблем. Фізики залишилися. Вони сперечаються і сперечатимуться про причини незвичайного явища, яке вони намагаються пояснити за допомогою формул. Я на цьому не знаюся, я старий історик, прихильник консервативних методів дослідження.
На столі у мене стоїть фотографія дівчини з очима, мов гірські озера.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.