У давньому світі Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха.
Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,/ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,/ Ледве [168] здіймає свої нещодавно оперені крила./ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
БАТТ
В "Останньому світі". Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого, його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.
У давньому світі. Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар — корову — присягається не виказати його. Меркурій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт не додержує слова.
Внук Атланти всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,/ Видав, мене — мені ж?" І того чоловіка за зраду/ В камінь твердий обернув: що й донині "указником" зветься:/ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
ГЕКТОР
В "Останньому світі". Головний персонаж першої часитини трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє в Томах страсного тижня. У фільмі показано загибель Трої та поразку її мужнього захисника Гектора, якого кінець кінцем починають волочити навколо мурів його ж таки фортеці; цій жахливій мученицькій смерті зрештою покладає край величезна зграя собак, що довго ще гризуться за розкидані шматки Гекторового тіла.
У давньому світі. Син Пріама й Гекуби, останнього царського подружжя Трої; найуславленіший з-поміж усіх троянських героїв. На десятому році війни за місто гине від руки Ахіллеса, і його голе тіло волочать навколо мурів; Гекторів батько також гине, мати потрапляє в рабство до греків.
"Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" — розридались троянки./ З димних виходять осель, до землі припадають [169] устами./ На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,/ Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.1 Хоч за надгробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-/ Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл/ їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати./ Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий/ Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
ГЕРАКЛ
В "Останньому світі". Головний персонаж другої частини трилогії про героїв, яку Кипарис демонструє в Томах. У фільмі показано життя нездоланного воїна Геракла, що кінець кінцем розриває себе власними руками. Герой гине від отруєної сорочки, яка відразу, щойно він її надяг, приростає до шкіри й починає горіти, як ото кипляча олія, і стягти її можна не інакше, як тільки разом із життям. Геракл зриває з себе сорочку разом із шкірою та м'ясом і оголює свої кровоточиві сухожилля, лопатки, грудну клітку, в якій згасають його легені та серце. І падає.
У давньому світі. Син Юпітера, верховного бога, і смертної жінки Алкмени. Крім багатьох героїчних учинків, здійснює дванадцять подвигів на службі в аргоського царя; б'ється з річковим богом Ахелоєм за красуню Деяніру й дістає її; вбиває кентавра Несса, який хоче забрати в нього дружину. Гине від отруєної Нессовою кров'ю сорочки, яку йому дарує, ні про що не здогадуючись, Деяніра,— вона гадає, що так пощаситить повернути їхнє кохання. Шаленіючи від болю, Геракл кидає Ліхаса — свого супутника, який передав йому цю сорочку,— в Евбейське море, а сам спалює себе на вогнищі в Етських горах.
...Увільнившись од смертного тіла,/ Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався/ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити./ Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний/ На четверні з ним піднявся і вмістив між зірки пром. нисті.
ДЕВКАЛІОН
В "Останньому світі". Персонаж одного з переказів Ехо, яка розповідає Котті про "Книгу каміння", де висланий поет Овідій Назон нібито написав: "У цій книзі Девкаліон виступає останнім чоловіком, що пережив загибель [170] світу; разом зі своєю коханою Піррою він перебував на плоту потоп, який змив усе на своєму шляху". Самотність тих, що зосталися живі, додає Ехо,— то, безперечно, найстрашніша з покар.
У давньому світі. Син титана Прометея, чоловік Пірри; разом із нею він пережив великий потоп, у якому Юпітер потопив людський рід. Коли вода спадає, ці двоє сходять зі свого плоту на схили Парнасу, шукають розради в занесеному мулом храмі й тут дістають підказ кидати через плече каміння. Не здогадуючись, що приховує в собі це пророцтво, Девкаліон і Пірра роблять так, як їм підказано.
Так добротою богів незабаром усе те каміння,/ Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками.../ Так появились ми, плем'я тверде, загаротоване в праці,/ Й роду твердого того не, один залишаємо доказ.
ДІТ
В "Останньому світі". Томський цілитель і гробар, якого війна закидає з Фрісландії на Чорне море. Одержує морською поштою гроші від інвалідського фонду, і тому в залізному місті його називають "багатієм". Відколи кінь розтрощив йому копитом груди так, що ребра з лівого боку довелося виймати, як обламані стріли, в Дітові б'ється беззахисне серце. І хоч як добре допомагають людям його мазі та настоянки, в глибині душі він усе ж таки переконаний, що живим уже нічим не зарадиш. Тільки на обличчях у мерців Діт іноді бачить — принаймні так йому здається — невинний вираз, який його зворушує і який він намагається за допомогою всіляких есенцій зберегти до тієї хвилини, коли ховає всі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. І хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждає ще дужче, ніж від свого каліцтва, його нареченій Прозерпіні не щастить умовити його поїхати ні до Рима, ні на його батьківщину. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, видається йому навіки втраченим. Ніщо вже не може знов стати таким, як було.