І хоч після цього перетворення Фіней ще довго говорив про переїзди, мандри, африканські оази, пасати й одногорбих верблюдів, але тим часом він усе глибше й глибше закопувався в кам'янисту землю залізного міста й з допомогою чорного пороху та зубила видовбав у скелі під своїм будинком підвал. Потім він тримав у ньому кисле вино та бурякову горілку й о будь-якій порі дня та ночі приймав [147] відвідувачів. З-поміж усіх винаревих заходів саме той погрібець і викликав у Феме особливі заздрощі, ба навіть зненависть. Бо крамарчині покупці, що доти всідалися за бочкою від патоки й попивали тягучу наливку, згодом, як хотіли хильнути, почали завертати до Фінеєвого погрібка, а у Феме шереги строкатих пляшок з наливкою припадали пилом.
Коли Котта сидів на ослінчику перед кам'яним Баттом і слухав Феме, жінка щоразу починала згадувати про колишній затишок у крамниці, якого її позбавив Фіней, потім розповідала про гамір та крики в базарні дні, плакала за сином, що жалив собі пальці об кропив'яні гірлянди на полицях з наливкою, з дедалі більшою гіркотою говорила про світ, що його, хоч із шкури пнися, не втримаєш і не збережеш. Що було, те минулось.
Відколи разом із Баттом скам'яніли, заклякли її особисті погляди, про долю мешканців залізного міста Феме судила лише з того, наскільки легше чи важче чуже горе від її власного горя. Єдина людина, з якою крамарка себе не порівнювала, був германець Діт, цілитель і гробар. Десятки років тому кінь так ударив його копитом у груди, що ребра на лівому боці довелося виймати з тіла, мов обламані стріли; відтоді в цьому чоловікові билося беззахисне серце. Досить було повалити його на землю, копнути ногою чи штурхнути кулаком у його запалі, покраяні рубцями груди, і він міг померти.
До залізного міста Діта принесли на ношах кочові пастухи — вони знайшли його, заюшеного кров'ю, серед каміння на дорозі, що вела до Ліміри, й вирішили віднести нещасного помирати на берег. Але в гавані, там, де тепер видніють лише зарослі полином та дроком товсті мури, тоді ще стояв шпиталь, у якому покалічені рудокопи чекали милиць і викашлювали з легенів пилюгу та кров.
Сім місяців пробув Діт у тому шпиталі. Він лежав, прив'язаний до залізного ліжка, й іноді на цілі дні впадав у глибоку непритомність; із грудей у нього стримів цілий букет срібних трубочок, крізь які витікала сукровиця з гноєм, а коли йому міняли пов'язки, круг нього розходився такий сморід, що хворого зрештою один раз на тиждень почали зносити невисокими сходами на пристань, скидали бандаж і на свіжому вітрі обробляли рани. В такі хвилини Дітів крик чули в цілому місті й навіть на всипаних рінню схилах; то було таке болісне ревище, що Феме щоразу, як Дітові міняли пов'язки, тікала в глибину крамниці, затуляла [148] долонями вуха й, зіщулившись, чекала, поки ті крики перейдуть у жалісний стогін і нарешті стихнуть. Одначе те, чого чекало й іноді навіть бажало місто, нажахане цим болісним ревінням, не наставало. Каліка не помирав, а навпаки, видужував.
Він був останній із ветеранів розбитої, розпорошеної армії, яка в несамовитій люті підпалила навіть море. У Дітових кошмарних снах ще й тепер знов і знов прокочувався давно затихлий гуркіт канонади — прокочувався з такою нестерпною силою, що чоловік, не прокидаючись, аж роззявляв рота, щоб не полускали барабанні перетинки; потім йому ввижалися важкі панцирні крейсери та шпитальні судна, що йшли на дно, а до берега пливли підпалені пострілами з гармат нафтові плями. Констанца, Севастополь, Одеса та інші квітучі чорноморські міста ще раз, знов і знов зникали за вогняною завісою, і посеред якогось спустошеного й завойованого міста Діт мусив у кожному сні підходити до брами складу, розчиняти важкі ворітні й терпляче застигати перед жахливою картиною людства.
У тій кам'яній споруді без вікон було напхом напхано й подушено отруйним газом мешканців цілої довжелезної вулиці. Брама витримала натиск смертельного страху, мук і розпачу тієї хвилі людей, що, задихаючись, безтямно роззявляючи роти, марно намагалися ковтнути хоч трохи свіжого повітря зі шпарин та тріщин; дужчі дерлися по тілах слабкіших усе вище й вище, але клуби газу, згідно з фізичними законами, байдуже підіймалися вслід за ними й кінець кінцем обертали і їх, дужчих, у звичайнісінькі сходи для ще дужчих, що, мов гребінь цієї людської хвилі, також страждали в передсмертних муках, забризкані кров'ю та блювотиною, і дряпали, й душили одне одного, виборюючи ще бодай однісіньку мить життя.
Щоразу, коли Діт відчиняв одну ворітню браму й бачив, як із жахливо сморідної хмари на нього цілими стосами валиться люд, вся боротьба вже давно була завершена, а жертви лежали з роззявленими ротами, закоцюблі в судомах, і тоді він прокидався й скрикував, і Прозерпіні, його нареченій, доводилось тримати Діта й угамовувати, доводилося вже вкотре пояснювати йому, що та брама — минуле, і тепер вона завжди стоятиме розчинена, що ота чорнота довкола нього — просто томська ніч, а не смерть, просто залізне місто, просто море. Прозерпіна мусила пояснювати йому це щоразу, знов і знов. [149]
Одного з тих воєнних років, коли було знищено й утрачено майже все, що можна знищити й утратити, і велика частина краю, за який точилася боротьба, знов обернулася на пустку, Діта пойняв неймовірний страх. Отож якось пополудні він узяв та й вибіг із військової колони, що сунула зворами та гірськими перевалами назустріч загибелі. Не усвідомлюючи, чому страх охопив його саме в цю особливу хвилину й не дав ступити ще крок разом з усіма, Діт зненацька скочив на підводу, схопив віжки, заходився, не сідаючи, періщити батогом, мов навіжений, коня й погнав гірською дорогою вниз. Услід йому ніхто нічого навіть не крикнув. Не пролунало й пострілу. Лише кілька зморених, виснажених облич подивилося в бік дезертира, а тоді знов повернулися туди, куди тяглася колона.
Діт гнав з гори, чув, як падають із воза на землю ящики з набоями, бухти колючого дроту, сигнальні тички, й без упину репіжив коня, хоч підвода так підскакувала на вибоїнах, що, здавалося, ось-ось розпадеться. Діт мав таке враження, наче в цій скаженій їзді його колона весь час залишається в нього за спиною, наче не він несеться згори, а назустріч йому летить блакитна, зелена й чорна глибочінь, летять кущі й каміння. Перед ним стелилася гірська дорога, всіяна уламками, тваринними й людськими трупами.