Потім дехто з цього кола час від часу навідувався на віа Анастасіо і в роки Назонового вигнання — підписати петицію про помилування поета чи просто послухати, як Кіана зачитує гостям кілька рядків з його листа, адресованого Римові; ці листи надходили чимдалі рідше. На одному з таких зібрань, які влада тримала під наглядом, однак терпіла, Котта й почув про того торговця бурштином та про останню звістку від Назона. Але по-справжньому близькими Котті не були ні сам поет, ні його дружина, що так страждала від Рима й від туги за Сіцілією.
Бентежні розмови, що їх викликала в місті чутка про поетову смерть зрештою дали поштовх до вирішальної переміни в житті Котти, і з непримітного, вірнопідданого громадянина римського суспільства, ладного зносити нагляд навіть у власній спальні, він став невгамовним політутікачем, глибоко, як ніколи доти, перейнявшись долею вигнанця. Річ у тому, що після численних обурених виступів з приводу загибелі Назона, після багатьох марних спроб, спростувати чи підтвердити звістку про його смерть, після втішних і захоплених слів, а також перших, сказати б, мармурових ознак реабілітації, у столичних салонах заговорили про те, що органи влади мають намір відрядити на Чорне море експедицію й перевезти поетові останки до Рима. Спеціальна комісія нібито мала знайти прах Назона чи що там від нього зосталося й перевезти до столиці, помістити в саркофаг і задля прийдешніх поколінь поставити його в мавзолеї.
Та поки чутки в Римі розповзалися, стаючи дедалі неймовірнішими, і вже зринало запитання іро те, кого ж офіційна влада пошле до залізного міста; поки один скульптор завбачливо, проте досить грубо витесував у камені Назонове погруддя, а червона мармурова плита на будинку поета залишалась єдиним підтвердженням його реабілітації, Котта, роздобувши паспорт та інші папери одного померлого [83] від гангрени трієстського моряка, вже другий тиждень страждав на борту "Трівії" від весняних штормів у Середземному морі.
Довго не хотілося йому йти з палуби. Він усе чіплявся за поруччя й намагавсь утішити себе, уявляючи, який тріумф його чекатиме, якщо пощастить іще до офіційної комісії повернутись із залізного міста й розповісти в Римі правду про Назонове життя та смерть, а може,— хто знає! — навіть роздобути нову редакцію чи бодай копію римського варіанту "Метаморфоз"... Такий результат міг мати для опозиції й підпілля не менше значення, ніж для радників у імператорських приймальнях, і він, Котта, зажадає від тих і тих визнання його заслуг за повторне відкриття великої поезії.
Але проти вітру ця втіха, хоч яка солодка, була безсила. З кожним новим шквалом, що налітав на палубу "Трівії", картина сподіваного тріумфу в уяві Котти робилася дедалі бліднішою й невиразнішою, поки кінець кінцем не тільки його власна подорож до залізного міста, а й узагалі будь-яка добровільна поїздка на Чорне море почала самому здаватися сміховинною, просто-таки божевільною. І аж згодом, під час одного нестерпного затяжного шторму, намучившись від морської хвороби та страхів за власне життя, Котта нарешті усвідомив: на цю подорож, як і на все, що він досі робив, його штовхнула просто нудьга.
Але як же важко було, опинившись у полоні розлютованої морської стихії, навіть думати про пересит розкішним, безтурботним і безпечним існуванням у Римі, про пересит від багатства й уваги власної сім'ї, все нові покоління якої ставали чимдалі інертнішими й балакучішими... Тут, на борту шхуни, що пливла курсом на залізне місто, навіть показні розкоші офіціозу починали швидко заколисувати, і всі причини відмовитись від римського затишку зрештою блякли, втрачали будь-яке значення.
Коли "Трівія", до останнього куточка сповнена страху та смороду, проминула омиті хвилями прибою, запнуті дощовими хмарами грецькі острови й пустелі, безлюдні узбережжя, Котта все ще страждав на залізному ліжку— в темному трюмі від кільової хитавиці й проклинав уже й свій замір, і навіть самого Назона. Але він був пасажиром на шхуні й іншого вибору однаково вже не мав. Судно залишалося його єдиним прихистком серед гострих зубців підводних скель та нищівного всевладдя хвиль, що раз у раз накривали палубу. Штурман клявся, що скоріше полетить [84] під повними вітрилами, ніж ляже в дрейф чи ввійде в якусь обмілілу егейську гавань, тож Котта змирився з долею й знову віддався мріям. Так, він привезе до Риму правду про поета, а може, навіть зниклий твір! Котта не втрачав у це віри й тоді, коли через сімнадцять днів нарешті зійшов на берег і, похитуючись, рушив молом у бік залізного міста.
Хоч Котта, простуючи за своєю мрією, кінець кінцем піднявся кам'янистими схилами високо в гори й знайшов серед трахілських руїн останній Назонів притулок, по-справжньому, як йому здавалося, він наблизився до вигнанця все ж таки в ті дні, коли бував з Ехо, крок за кроком ступаючи поруч із цією шолудивою жінкою, яка після, від'їзду кіношника Кипариса стала його коханкою. Отож у тих непристойних жартах, що їх городяни почали переповідати пошепки одне одному про цю пару, крім звичайної для таких пересудів зловтіхи, була й гола правда.
Під заспокійливий шум дощу, який напоював вологою тоненький, пісний шар ґрунту на терасових полях, під захистком скелі перед печерою Ехо до глибоких сутінків ділилася з Коттою своїми спогадами про Овідія Назона, про багаття та зрадливі долі, що їх вигнанець вичитував із вогню. А коли Котта, мов знавіснілий від жадання зальотник, важко дихаючи, грубо, схопив Ехо в обійми, її розповідь змінилася довгим, прикрим мовчанням.
У цій тиші Котту, враженого всім, що Ехо розповіла й ще мала розповісти про Назона, із настанням ночі, коли людське обличчя обертається на світлу пляму, а тіло — на темну постать і відчуваєш себе особливо самотньо, раптом охопив такий потяг до неї, така жага її тепла, її губів, що він уже не мав сумніву: ця жінка розкриє йому свої обійми з такою самою готовністю, з якою щойно розкрила свою пам'ять. Отож він притяг Ехо до себе й поцілував її, принишклу й завмерлу від страху, в уста.
Щось палко шепочучи, раз у раз вибачаючись, Котта відтіснив Ехо в темний куток руїн, підвів у лещатах своїх обіймів до ложа під голою скелястою стіною, опустився разом із нею на холодну, грубу полотняну постіль і заходився зривати з неї одяг, а тоді, не випускаючи її, скинув свій. Ехо терпіла його поцілунки й руки мовчки, без жодного опору, без жодного звуку. І коли цей безтямний римлянин підібгав її під себе, вона німо припала до нього, щосили вп'явшись нігтями в його тіло, мов у баского [85] дикого коня, щоб хоч трохи погамувати його сліпе шаленство, і не чула вже в себе над вухом важкого хекання, а тільки дослухалася з заплющеними очима до шуму дощу та до індичого ґелґотання, що ледве долинало крізь дощ із найближчого обійстя. Ехо ніби розчинилася в тих далеких, кумедних пташиних голосах і коли нарешті повернулася з тої далечі до тями, то усвідомила, що Котта нічим не відрізняється від першого-ліпшого пастуха чи ливаря в залізному місті, від тих коханців, які втікали до неї від сірих буднів, щоб під покровом ночі трохи побути дикими. Аж тепер, коли розвіявся дурман від п'янкого шуму дощу й індичого ґелґотання, Ехо пойняв біль розчарування, що й цей римлянин виявився тільки одним з багатьох, грубим, як і решта чоловіків, і вона закричала й спробувала відштовхнути його.