У Томах кожне мало берегти якусь таємницю — коли вже не від Рима, то принаймні від власних сусідів. А Ехо знала багато міських таємниць, і серед них її спогади про заборонене спілкування ливарів із вигнанцем Овідієм Назоном були, мабуть, просто дрібницею.
Котта відчував, що залізне місто почало за ним стежити, ба навіть наглядати. Одним із перших, хто спробував якось підступитися до нього ближче, й вивідати, чого слід чекати, остерігатися чи боятись, був винар Фіней. Одначе цей римлянин — принаймні так винареві здалося після того, як вони півдня вдвох пропиячили,— справляв таке саме невинне враження, як і отой вигнанець із Трахіли.
Котта був один із багатьох. У роки правління Августа все більше підданих і громадян Риму, щоб уникнути повсюдного [71] нагляду, лісу знамен та торочіння патріотичних гасел, покидали метрополію; дехто втікав і від військової повинності чи просто від остогидлого римського громадянства з його детально, до смішного розписаними обов'язками. Далеко від усталеного, впорядкованого існування десь на здичавілих окраїнах імперії ці люди шукали можливості самовираження чи й навіяних уявою романтичних картин, одначе насамперед — життя без нагляду.
В урядових газетах та в поліційних протоколах таких людей називали політутікачами. Та самі вони не називали себе ніяк — надто неоднозначні й різні мали причини, щоб покинути Рим. Багато з тих людей пускалися берега в глухих, пустельних куточках серед безмежних просторів у глибині імперії чи на її нескінченних узбережжях. Ці блукальці ночували просто неба чи тулились, як Ехо, серед руїн та в печерах, гадаючи, що навіки позбулися своєї мармурової батьківщини. Вони розкорчовували невеличкі клаптики землі, закладали садки й вирощували картоплю чи торгували десь на сходах і тротуарах іграшками й усілякими дрібничками. А були й такі, що цілими днями жебрачили на пристанях, потім, утікаючи від поліційних облав, перебиралися до все віддаленіших місць і кінець кінцем зникали десь у глушині, помирали від виснаження або від нестерпного гніту прадавніх цивілізацій, що їх імператорські війська колись хоч і завоювали, проте так ніколи й не підкорили.
Як завжди, коли зазнавав краху хтось великий, Назонове падіння також хоч і не сколихнуло римського суспільства, одначе неабияк його схвилювало; наслідки цього падіння, мов концентричні кола, ще довго розходилися на поверхні тиховоддя над тими глибинами, в яких зник вигнанець. Поки з вікон будинку на п'яцца дель Моро ще сіявся, наче сніжинки, попіл спалених рукописів, вороги й заздрісники Назона вже почали наживатися на його біді, а згодом ще й зажадали, щоб громадськість схвалила їхню давно приховувану ненависть до поета. Потім — у другому з тих концентричних кіл — бібліотеки заходилися переглядати свої сховища, академії — свої погляди, а книгарні — свої вітрини...
Згідно з фізичними законами, хвилі цікавості до Назонової пригоди ставали тим менші, чим ширше розходилися концентричні кола довкруг неспростовного факту його вигнання, й нарешті дійшли до берега — досягли краю суспільства, багатьох невдоволених, забороненої опозиції, а [72] також усіх тих, хто хотів покинути Августову столицю не примусово, а з власної волі, чи й давно вже її покинув. І аж від цього краю, відбившись, хвилі покотилися назад, до осереддя влади. Якось уранці люди побачили, що мури палацу правосуддя обписані грубими висловами, на форумі палають вогнища — горять знамена та штандарти, і язики полум'я вже лижуть опудало, на шиї в якого висить зображення носорога — символ імператорської влади.
І хоч Назон ніколи не підтримував зв'язків ні з поміркованою опозицією, ні з політутікачами чи радикальними підпільними групами, що завдавали ударів з лабіринту катакомб, декотрі з його віршів, коли виникала потреба затаврувати утопію, усе ж таки іноді з'являлись у листівках Опору.
Рід людський наприпочатку
Ні законів не знав, ні помсти.
У мирі та злагоді
Народи жили безтурботно,
Не потребуючи військ.
Назонів злет, його популярність та багатство знов і знов викликали в опозиційних колах підозру. В Туріні на мітингу, який поліція розігнала сльозоточивим газом, натовп глузливо скандував: "Чоловік і вашим, і нашим!" Разом з тим політутікачі зберігали його книжки в шкіряних сумках та парусинових валізах так само дбайливо, як і аристократи — під склом.
Аж коли поет опинився на берегах Чорного моря, до його ім'я почали звертатися майже всі крила опозиції, а на плакатах та в листівкак його почали згадувати й цитувати так часто, що органам влади Назонове вигнання з Рима тепер здалося, мабуть, уже не стільки неминучим, скільки невигідним.Людину, чия доля спромоглася розпалити на форумі пожежу й заплямити мармур палацу правосуддя, милостиво спровадили на чорноморські стрімчаки. А в одному надрукованому на гектографі й відразу конфіскованому памфлеті — він ще пах свіжою фарбою, його так і не встигли розповсюдити,— вигнанця навіть назвали героєм боротьби проти всемогутності імператора, поетом свободи, народовладдя і т.ін.
Атож, нові, опальні шанувальники Назона ставилися до нього прихильно й навіть захоплювалися ним, однак за те, щоб його помилували чи бодай перевели до якогось іншого, не такого суворого місця, ні в катакомбах, ні в інших пристанищах ворогів держави ніхто не міг і не хотів [73] боротися. Славетна, хоч і зламана, жертва диктаторської жорстокості, зрештою, могла прислужитися цілям Опору багато краще, ніж якийсь там задоволений життям чи й щасливий чоловік. До того ж похмурі сірі барви скелястого узбережжя Томів пасували до гнаного поета свободи куди краще, ніж розкоші вілли на аристократичній п'яцца дель Моро та водограї в затінку столітніх дерев. У катакомбах від будь-якого поета вимагали тільки одного: щоб він був сучасний не в салонах, а в своїх творах, щоб був міфом серед міфів.
Певна річ, після того, як Назон зник, невстрашимі його друзі рік у рік зверталися до імператорського палацу з проханнями та петиціями про його помилування. Але жодне з тих клопотань не доходило до сердя влади — отої еркерної кімнати, де Август сидів край вікна і милувався згори носорогом, на могутньому тілі якого плин часу, здавалося, не залишав слідів; минали роки, цілі покоління мух, усілякої комашви та птахів, що висідали на ороговілій носороговій спині, плодилися, старіли й вимирали, а звір, що годував усі ті істоти й душив їх, викачуючись у поросі та в багнюці, зоставався незмінним, мов камінь.