Котту знову мало не здолав був сон, ще одне видіння, але він нарешті підхопився, згріб своє пальто й черевики так, ніби мусив негайно втікати, і поквапно вдягся. Цієї ж таки ночі він повернеться до Томів. Ще до ранку покине божевільного слугу й Назонів дім, поки ця страшна трахілська пустка, ця руїна не збила його з пуття, не затягла в свої тенета, щоб уже ніколи не відпустити. У цьому занедбаному, всіма забутому куточку в горах Томи здавалися чимось далеким і світлим, місцем людей і затишку — єдиним місцем, де можна сховатися від сну, примар і самоти.
Місяць світив ще високо; стежку, якою Котта прийшов сюди вчора, не важко було знайти й при місячному сяйві. Отож Котта, не попрощавшись із Піфагором, покинув поетів дім і причинив за собою двері — так само обережно, як і відчинив їх пополудні, коли прийшов до Трахіли. Він хутко перетнув обійстя, шаснув поміж кам'яних монументів — вони помахали йому вслід своїми ніким не читаними прапорцями,— розбив до крові гомілку об віконну раму, що валялася впоперек стежки, і відчув, як йому з кожним кроком дихається вільніше, й отой добре відомий страх, що так часто поймав його, коли він опинявся вночі у чужому місці, все ж таки відступає. Нарешті трахілські руїни лишилися позаду.
Спускатися на узбережжя було куди важче, ніж підійматись угору. Всю дорогу Котту ні на хвилину не полишали сумніви й підозри. Невже це та сама купа каміння — отам у густій тіні під виступом скелі, яку він поминув учора пополудні? Чи не йшов він усе ж отим косогором, що біліє при місяці отам далі? А що то видніє попереду — та сама ущелина, яку він уже бачив, чи тільки провалля в глибоку й чорну ніч? Декотрі місця здавалися Котті зовсім незнайомими, він подумав, що заблукав, і зрештою вже ладен був пересидіти десь у ніші під скелею до ранку. Та потім на латці торішнього снігу йому трапився слід — [48] відбитки власних черевиків, і він дійшов по них аж туди, де починався спадистий схил. Тут Котта заспокоївся: далеко внизу, на ледь збриженій неозорій поверхні Чорного моря виднілася місячна доріжка, а там, де ця світляна смуга впиралася в темне узбережжя, мерехтіло кілька золотавих іскор. То були вогні залізного міста.
Коли Котта спустився звивистою стежкою до того місця на березі, де йому трапилася була процесія попільних облич, до його вуха раптом долинув якийсь дивний звук — так наче хтось біг босоніж бруківкою. На думку Котті спав линвар Лікаон з його величезними босими ступнями, і ту ж мить збоку виросла постать чоловіка, що, перестрибуючи з однієї сланцевої плити на іншу, нахилившись уперед, щоб не впасти, важко хекаючи, підіймався схилом угору. Лікаон! У цьому чоловікові Котта справді впізнав свого господаря. Босоніж, за плечима — місяць уповні, той біг по лискучому сланці, що, мов величезний полуплений дах, нависав над утвореним льодовиками звором. Лікаон поспішав у гори.
Наляканий, але заразом і з полегкістю від того, що впізнав знайому людину, Котта гукнув свого господаря. Але той навіть не повернув у його бік голови. Лікаон пробіг повз нього й подався далі. Чого він так женеться оцим крутим схилом?.. Аж високо вгорі, там, звідки Котта побачив був вогні залізного міста, линвар зупинився й перевів дух; він сапав так, наче намагався вдихнути в себе все широченне нічне небо. Нарешті важко виштовхнув із легень повітря, і цей звук нагадав вовче виття. Потім линвар знов обернувся до гір і побрався кам'яним жолобом далі. Коли він перетнув кар у білому світлі зір, Котті здалося, ніби з роззявленого рота в линваря скрапує спіненими клубками слина. Немовби охоплений якоюсь страшною люттю, Лікаон дерся осипом дедалі вище й вище, нічого перед собою не бачачи й ні на мить не спиняючись, а тоді раптом спіткнувсь і, схоже, на весь зріст простягся. Але те, що сталося потім, дуже нагадувало Котті його кошмарні трахілські сни: линвар не зірвався, навіть не впав, а сам кинувся з розгону на каміння, після чого не підхопився знову на ноги, а чимдуж побіг навкарачки все вище, все глибше в ніч.
Тепер Котта чув тільки, як котиться й сиплеться з-під Лікаонових ніг каміння та кричать сполохані галки. Цієї хвилини в спогадах Котти постав той день, коли він прибув до залізного міста, його перші години в домі линваря. [49] Лікаон зажадав тоді, щоб Котта сплатив за кімнату на місяць наперед — досить незначну суму як для людини, що приїхала з Рима,— а тоді байдуже кинув гроші у чавунну, всю в широких іржавих смугах шафу під стіною в майстерні. Куті важкими сталевими штабами дверцята тієї шафи линвар ледве відчинив, а коли підійшов римлянин, поквапився їх причинити. Але Котті досить було одного короткого погляду, щоб помітити, який дивний гармидер панує в тій шафі без полиць. Там валялися згорнене клубками реміння, почорнілі срібні ложки й виделки, зіжмакані паперові гроші й конверти, розсипані дрібняки і навіть військовий пістолет. А на самому споді лежала груба, побита міллю шкура; линвар зберігав її, певно, на згадку про полювання з хортами десятки років тому,— трофей пам'ятної пригоди, від якої не зосталося нічого, крім цієї шкури, разка нафталінових кульок та прохолодного, маслянистого запаху зброї в кобурі. Ця шкура — тепер, на залитому місячним сяйвом гребені гори вона мінилася на Лікаонових плечах тим самим тьмяним лиском, що й тоді в шафі — була вовча; Котта здогадався про це ще в день свого приїзду. Він утер рукавами пальта піт на скронях — так поквапно, ніби його щойно забризкав гарячою слиною хижак,— і кинувся бігти.
Не добираючи дороги, Котта стрибками біг крутим схилом униз до моря, а довкола з шурхотом текли цілі потоки ріні та піску. Аж коли він майже добіг уже до берега, то збагнув, що втікав, власне, тією самою стежкою, якою щойно дерся вгору Лікаон,— вовчою стежкою.
Нарешті під ногами зарипіли мушлі. Кісточки на ногах у Котти були побиті до крові й пекли вогнем; важко сапаючи, він стояв край води. Море було спокійне. З гір більше не долинав жоден звук. На калюжах, що позалишалися вздовж берега після припливу, блищала помережана чаїними лапами крига. Місяць уже зайшов. Але залізне місто, що наближалося до знесиленого Котти все повільніше, ніби вагаючись, і зрештою, здавалося, почало навіть віддалятися, спокою не обіцяло. В Томах яскраво горіли ліхтарі. Невдовзі до Котти знов долинула та сама духова музика, яку він чув минулими ночами, горлання, литаври й бубонці; десь гупали у віконниці й ворота п'яні. На вуличках Томів ще тривало гуляння — люди святкували завершення двох сніжних років; залізне місто захмеліло від полегкості й грубих утіх, які на цьому узбережжі полишали по собі більші спустошення, ніж зимові бурі, крига й [50] каменепади. Напередодні масниці в Томах була карнавальна ніч. Мерехтливі разки та іскри, що здалеку здавалися вогнями людського затишку, тепер виявилися звичайними багаттями та смолоскипами в безтямному, крикливому глухому закутні.