Читаючи на своїх виступах уривки з "Метаморфоз", Назон щоразу зосереджував увагу на окремих персонажах і краєвидах, на людях, що перевтілювалися в тварин, і на тваринах, що оберталися в камінь, описував пустелі й праліси, літні парки й бойовища; але дуже рідко читав він перед слухачами завершені епізоди й цілі історії, хоч його творча уява здавалася невичерпною: в нього діяли видатні герої й кати, закуті в кайдани й принижені, люди жорстокі й лагідні, родоводи яких сягали крізь царства тварин,— вони говорили людською мовою і на щось ремствували, казкові істоти й забуті божества... Але отого величезного склепіння, в яке Назон один по одному вбирав свої уривки, слухачі не розуміли. Що ж писав Назон — роман, збірку малої прози, віршовану історію природи чи альбом міфів та легенд про перевтілення й сновидіння? Про це він мовчав і навіть не заперечував, не відкидав жодного припущення чи здогаду, ні на що не натякав і в такий спосіб підтримував дедалі більший ажіотаж навколо майбутньої своєї книжки, яку вже тоді називали головним його творінням, хоч ніхто ніколи не бачив більше, ніж кілька густо списаних аркушів, і не чув нічого, крім отих публічних читань.
Та коли балачки починали влягатись, Назон сам розворушував інтерес до своєї особи новим прилюдним виступом. [31] Усі нитки цієї сплетеної з припущень та сподівань мережі завжди вели до нього — до того, хто оповивав свою роботу численними загадками й таємницями, і так не тільки підіймав ціну схованої за ними правди, а й оберігав цю правду від будь-якої критики й контролю. "Перетворення"... Тільки назва цього твору, попри всі пересуди, ні в кого не викликала сумніву,— назва, що кінець кінцем спричинила до того фатального припущення, нібито Назон пише основний роман римського суспільства, роман, у якому впізнають себе багато шанованих і маєтних громадян з їхніми потаємними пристрастями, діловими зв'язками й химерними звичками; усіх їх Назон нібито замаскував, викрив і віддав на поталу людським язикам.
І хоч цю підозру спочатку не підтверджувало жодне публічне читання, ніхто не мав сумніву: поет, якого так часто приводили на вечірки у вишукане товариство й запрошували до стількох домів, знає це суспільство, його салони й погрібці досить добре й цілком здатний написати такий роман. І річ не в тому, що Овідій Назон цей роман справді писав чи не писав, а в тому, що багатьом раптом стало очевидно, аж страшно: написати його поет може. Це й було однією з причин того, чому Назонові почали не довіряти в Римі, уникати його і зрештою ненавидіти. Але Назонова зірка ще довго здавалася недоторканною і сходила над небосхилом навіть тоді, коли в багатьох домах йому вже відверто виказували неприязнь. А після одного скандалу його слава сягнула навіть найширших народних верств, і поетове ім'я стало з'являтись у жирних газетних заголовках, як ім'я одного із знаменитих атлетів чи кінозірок.
Той скандал спалахнув задушливого вересневого вечора, коли на невеличкій столичній сцені показували прем'єру його комедії. П'єса — власне, низка не пов'язаних одна з одною картин — називалася "Мідас" і, згідно з афішами дирекції театру, розвішаними на деревах великих бульварів, являла собою ще один фрагмент із того загадкового, ще не завершеного Назонового твору; йшлося в ній про одного безтямно закоханого в музику генуезького судновласника, в якого від шаленої жадоби до грошей оберталося в золото все, до чого він торкався. Спершу то була тільки рінь на алеї в саду, ліпні троянди та пшеничний сніп, але помалу-малу в того чоловіка почали застигати мисливські собаки, фрукти, які він брав у руки, вода, що в ній хотів скупатись, і нарешті люди, яких пробував пестити, яким подавав руку чи яких бив. Насамкінець нещасний Мідас, [32] брудний, схудлий на тріску, вже сидів серед золотої пустелі, довкола нього тьмяно поблискували скульптури людей, яких він колись любив, і в цьому металевому світі судновласник виголошував гучний монолог, що являв собою не тільки прокляття грошам, а й гостре висміювання всіх тих, хто прагнув грошей.
У цьому монолозі, що його публіка раз у раз перебивала оплесками та сміхом, пролунали нарешті й приховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у всьому місті голів наглядових рад, депутатів та суддів... А судновласника кінець кінцем було звільнено від прокляття й урятовано від голодної смерті в обмін на іншу, вже не таку сувору кару: вуха в нього видовжилися, заросли шерстю, а голос зробився тремким і жалісним, як у віслюка. Так він і пішов зі сцени. Глядачі від утіхи аж горлали й кидали на кін оксамитові подушечки та квіти. Цього вечора, а також два наступні вечори всі квитки до театру було розпродано, а повітря в залі від парфумів та поту численних глядачів стояло таке важке, що білетери й під час вистави мусили розбризкувати в проходах ялиновий екстракт із пузатих пляшечок.
Але четвертого вечора загін кінної поліції, озброєної залізними кийками й довгими канчуками, не дав глядачам увійти до театру, а акторам — вийти з нього; багатьох акторів та глядачів було покалічено, і вони ще довго лежали, сходячи кров'ю та стогнучи, у своїх золотавих костюмах і святковому вбранні на сходах перед театром та під колонадою, поки їх нарешті позабирали. Один лігурійський сенатор, що володів у Генуї та Трапані судноверфями, любив вальси і мав, як стало відомо згодом, у своїй сіцілійській літній резиденції величезний духовий оркестр, наказав заборонити ту комедію.
У відповідь на обурення громадськості й насамперед на протести в газетах, що нібито безперешкодно поминули цензуру, сенатор виправдав заборону й застосування кінної поліції у двох довгих промовах, їх надрукували листівками й понаклеювали на театральні афіші.
Назон замовчав і це. Скандал досяг кульмінації аж тоді, коли якось рано-вранці невдовзі по тому на березі великого, зарослого очеретом ставка під Римом знайшли одного з сенаторових охоронців — у ланцюгах, суглоби на руках та ногах потрощені, і сам чоловік був у такому безтямному стані, що минуло цілих десять днів, а він усе ще не міг не тільки щось пояснити, ба навіть сказати жодного слова. [33] У відповідь на всі розпитування лише вкрай нажахано, тупо дивився на людей. До бідолахи так уже й не повернувся ні глузд, ні мова, отож коли інтерес до нього трохи спав, його відвезли до одного закритого закладу, де він і помер. І хоч обурення, викликане забороною комедії, та біду, що сталася з тим охоронцем, попри численні інтриги, так і не пощастило пов'язати, але спогад про того каліку з очерету й посвист залізних кийків на скодах перед театром все ж таки залишився пов'язаним із комедією, а відтак і з Овідієм Назоном. Що ж це кінець кінцем за поезія, що це за творчість, коли вона призводить до такого насильства?!