Один полонений, кореєць-моряк, запропонував:
— Треба пошукати водонепроникну шахту. Вхід до неї має бути десь тут, під нами.
І таки знайшли — застелений товстим конопляним матом лаз, що вів у глибоку, вузьку шахту. Головне те, що люк той, з кількома задрайками вгорі, відкривався не зсередини, а з палуби — японці ним зараз скористатися не могли.
Під вечір того-таки дня, коли всі, хто спустився в кубрик, загинули, полонені заходилися штурмувати знайдену між ходовою рубкою та середнім трюмом шахту.
Більшість із них пішло на корму. Щоб відвернути увагу японців від шахти, удали, ніби знову хочуть проникнути в ілюмінатор. Японці клюнули на той "гачок" — зчинилася стрілянина.
— Готуйте ножі! — звернувся до солдатів Такеда. — Зараз вони полізуть.
Але лізти ніхто не збирався. Тим часом за ходовою рубкою решта полонених уже відкривала люк.
Тихо й безшумно спускалися вони скоб-трапом униз. Нарешті досягли широкого, за сталевими перетинками, міждоння. Це був розміщений нижче ватерлінії відсік. Горловина його вела до цистерни з прісною водою.
Кореєць-матрос, що спустився разом з іншими, намацав на невисокому комінгсу[33] кришку, вміло відгвинтив над нею закрутки, зняв товсту гумову прокладку.
І ось вони біля жаданої й рятівної води!
З інших відсіків потрапити сюди ніхто не міг. А тому віднині прісна, хоч і солонувата вода належала їм, великомученикам-копачам.
Так і дрейфували в океані, відгороджені сталевими перетинками один від одного, японці-вояки й корейські та китайські полонені, що вирвалися на волю.
Минали дні — все лишалося без змін. Вітер і хвилі носили баржу по безмежжю спіненого океану. Ті, хто був на її борту — ворогуючі, непримиренні, — вели поєдинок. Проте ніхто не перемагав.
Кілька разів японці спробували захопити горішню палубу. Двоє озброєних гранатами солдатів вилізли-таки через люк. Але не встигли досягти фальшборту, як їх скинули у воду.
Гинули й полонені, ті, хто необачно наближався до ілюмінаторів, де була засада.
А все ж, хоч і дорогою ціною (полягло кілька десятків чоловік), проникли в один із трюмів, роздобули там трохи продуктів: консервовані овочі, майже лантух рису, соєві боби. Такеда лютував. Злість свою зганяв на Мукудорі.
— Бевзь, телепень, — розлігшись на лаві в кубрику, сипав. — Подумати тільки: він хоче таку ж пайку, як і в офіцера. Встати! — гримнув.
Мукудорі, виснажений голодом, підвівся.
— Віднині будеш одержувати ще менше: півжмені рису й кружку води, — заявив унтер.
— Але ж ви берете собі кілька жмень…
— Мовчати!
Так і зробив: собі брав левину долю продуктів, решту розподіляв порівно — жменя рису на кожного — між солдатами. Мукудорі, як і пообіцяв, лишав жалюгідну дрібку.
І той не витримав — кинув унтерові в обличчя:
— Ти звір, гірше звіра — абарамусі![34]
Баржу несло й несло безупинно. І вже тоді, коли всі, хто був на ній, вкрай виснажилися й, здавалося, кінець неминучий, — на неї натрапив японський сторожовий корабель, що повертався із бойового завдання від Алеутських островів.
Долю полонених вирішили просто — їх потопили. З Мукудорі Такеда теж звів давні рахунки — віддав його під суд військового трибуналу. За непокору офіцерові його помістили в дот.
І ось він, прикутий до скелі, крізь вузьку щілину — юган — оглядає сектор обстрілу: поплямоване брижами плесо затоки, смугу піщаної улоговини ліворуч — те фатальне коло, на якому віднедавна для нього замкнувся увесь світ.
СМЕРТНИКИ
Мукудорі прокинувся опівночі.
В печері було сиро; зі стелі монотонно капала вода. Солом'яний мат під ним набубнявів. Холод, ніби мокрим простирадлом, сповив задубіле тіло.
Звечора, невідь-чому, йому принесли подвійну порцію товченого рису тцукікоме з смачною, гострою приправою.
Відколи він тут, голод не залишав ні на мить, переслідував навіть уві сні. І раптом така розкіш, улюблений тцукікоме!
Забувши навіть про "виделку", палички хасі[35], Мукудорі жменею зачерпнув ще гарячу страву, пожадливо заходився їсти.
— Смакота! — прицмокнув язиком.
В уяві постала рідна домівка. В одній із кімнат, перед невеличким хатнім вівтарем, де стоять вмуровані в стіну урни з прахом батька й діда, жевріє лампадка. Якось особливо духмяно пахне тиша. За розсувною бамбуковою перетинкою на підлозі сидять його молодші сестри. Мати ставить на циновку тарілочки та чашки.
Новий рік. Сьогодні можна поласувати досхочу. Перед ними (вибирай, що хочеш!) фарширована риба, овочеві млинці — такі смачні, що самі тануть у роті; зварений у власній мушлі молюск тцубуакі, сливовий мус, суп із пагінців бамбука, гарячий чай, крижаний лимонад…
Ах, чого тільки там не було!
Від згадки про це ще дужче захотілося їсти. Ковтаючи слину, Мукудорі облизав перешерхлі губи й простяг руку до луб'яної коробочки, в якій принесли вечерю.
"Так не можна. Не можна! Треба ж і поснідати чимось", — схаменувся, коли трохи вгамував голод.
Але коробочка майже спорожніла, і він начисто вилизав її шорсткі внутрішні стінки. Від приправи, що з'їв із таким смаком, цілу ніч мучила спрага. Кілька разів спросоння пив воду. І нині, підвівшись із холодного, вогкого мата, вирішив намацати кружку. Де ж вона поділася? На кам'яній приступці її не було.
Немов пес, прив'язаний до прикорня, він у темряві обійшов довкруг кулемета на своєму довгому металевому повідку. Так і є, кружка скотилася на підлогу. Води не лишилося жодної краплини.
Як і тоді, на скелі, коли привиділися потоплені полонені, його зненацька охопив жах.
"Що ж робити?! — розпачливо подумав. — Як витримати майже добу без води? Принесуть її десь аж пізно ввечері".
Ця тісна кам'яна пастка, ця неможливість напитися гнітила тяжким тягарем. Та поступово Мукудорі заспокоївся, а спрагу втамував просто: припавши губами до мата, висмоктав із нього брудну, солонувату воду.
"Я — смертник", — знову боляче різонуло свідомість.
Ось до чого він докотився! Потрапив у безвихідь, як і ті, кого возив на баржі в океан…
А мріялося ж зовсім інакше, снувалися райдужні плани: скінчиться війна, він забере зі скелі скриньку із скарбами. Повернеться у рідний виселок уже багатієм. Придбає шхуну. Та що там одну — десяток шхун. Стане рибопромисловцем, а може, навіть сяте-сан, тобто президентом компанії.