— Що ви маєте на увазі? — перепитав Тамакіті.
— А те, що нам наказали застопорити машину. Коли ми й це виконали, на борт "Ангарбуду" піднявся наряд озброєних до зубів матросів. Після огляду й обшуку суднових приміщень японський офіцер, поставивши вартових на містку і в радіорубці, велів нам під конвоєм іти в порт Кушімото.
— Хай! — вигукнув Тамакіті. — Після далекого плавання вам надали можливість добре відпочити.
— Не слід глузувати, капітане! — заперечив Бондаренко. — У вашому Кушімото принизливий обшук тривав і далі. Його робило не менше сотні солдатів. І лише через тиждень, після того, як було підписано меморандум, дозволили вийти в море.
— Ось бачите, Бондаренко-сан, — зауважив капітан "Кайо-мару". — Японці справедливі: з'ясувавши, що ви не амеко[62], наші закляті вороги, а росіяни, доброзичливі сусіди, яких ми так шануємо — хейко банзай імператору! — благословили вас у щасливе плавання.
— Кажете: "щасливе"? Ні, пане Тамакіті, нас благословили на той світ!
Бондаренко зазначив, ніби першого травня над його судном знову пролетів японський бомбардувальник, потім опівночі в лівий борт "Ангарбуду" з підводного човна було випущено дві торпеди.
— Ось так ваші земляки провели нас у "щасливе" плавання!
— Я з вами, капітане, не стану сперечатися, — заявив розсудливий Тамакіті. — Якщо ви не бажаєте підписати документа, зазначивши, що "Ангарбуд" був потоплений не нами, японцями, а кимось іншим, тоді я змушений відвезти вас і ваших підлеглих у Шанхай"[63].
— Хай! — дочитавши нотатки Ісани, войовниче вигукнув Мукудорі.
Йому навіть відлягло від серця: "Бо таки, хоч нас і перемогли, а все ж ми воювали добре!"
І знову пронизав жах: "Що робити? Як вирватися з цієї пастки?"
О, який же він бовдур! Ба, він знайшов вихід…
Діставши на дні кілька кам'яних скалок, почав кидати вгору.
— Ось так! Ось так! — прицмокував язиком.
Скалки, вилетівши крізь шийку "глека", падали десь на поверхні. Правда, один камінець так і не зміг вилетіти назовні;— впав у воду.
"Це — погано, — засмутився Мукудорі. — А що, коли граната, яку я кину, скотиться назад? Тоді — смерть!"
Він задумав таке: жбурнути гранату на поверхню. Вибухнувши, вона Мукудорі не зачепить, а от "глек" угорі зруйнує. Тоді легко можна вилізти.
— Т-так… — роздумуючи, мовив.
Затис гранату в руці. Смиконув за кільце. Кинув. Слава богу, вона вдало вилетіла з "глека", гупнувши на пісок. І — через кілька секунд — оглушливий вибух. Здригнулися стіни вовчої ями, посипалася земля й пісок. Але самий "глек" лишився цілим.
— Донбутцу! — вилаявся Мукудорі і знову метнув гранату.
Те ж саме: вибух, цівки піску згори, їдучий дим од вибухівки — от і все.
— Донбутцу! Донбутцу! — мов навіжений закричав, жбурляючи одну за одною, останні гранати.
Ні, хоч шийку "глека" й вищербило — шматки породи впали, вдаривши Мукудорі по стегну, — проте все лишалося, як і було.
— О-ох! — з відчаю простогнав і, непритомний, звалився у воду.
Невдовзі почувся гуркіт мотора — до ями, в якій сидів напівбезумний Мукудорі, під'їхав бронетранспортер.
— Ось і воронки: вибух стався тут, — мовив хтось.
— Може, який-небудь звір наступив на міну? — висловив здогад інший.
— Ні, на вирву од вибуху міни не схоже.
— Іване, Іване! Йди-но сюди, — покликав той, хто першим угледів воронки. — Тут теж "глек" і… щось ворушиться.
Іван Затуливітер скочив із бронетранспортера. Вони всі — водій і два матроси-десантники, які й після визволення островів лишилися служити на Курилах, наблизились до "вовчої ями".
… Доля примхлива — через багато літ після того, як Іван Затуливітер урятував японського смертника Мукудорі, вони зустрінуться знову: один, утверджуючи правду й справедливість, другий ("Хейко банзай!") — сіючи зло.
ПОВЕРНЕННЯ
Полонених, тих, хто вчасно не виїхав на батьківщину, з Південного Сахаліну переправляли тепер у порт Абасірі.
Море почало штормити ще зранку. Вітер несамовито звихрював воду, важкі хвилі глухо били в лівий борт. Від кожного удару судно здригалося, перевальцем виповзаючи на крутобокі вали.
Невдовзі минули Нідзйо ган — Камінь небезпеки, що витикається з води за кілька миль од мису Крильйон. Перепливли нешироку, з стрімкою течією посередині, протоку Лаперуза. І ось — Японія, північна околиця острова Хоккайдо: пустельний мис Сойя, смугаста, восьмикутна вежа маяка на скелястому пагорбі.
Цю місцевість бачив, добираючись на далекий курильський суходіл, дядько Мукудорі, полковник Сімура. Місячна ніч, що стояла тоді, викликала в душі самурая ліричний настрій, і він продекламував про місяць, який схожий на свіжий зріз дерева.
Нині мис був похмурий і ніби спопелілий. Призахідне сонце, пробившись крізь хмари, всіяло його полум'яно-червоним, мовби припорошило покропленим кров'ю попелом.
Якби Мукудорі, що зараз стояв на палубі, вдивляючись в обриси знайомого берега, знав лірику свого великого земляка, він би неодмінно згадав рядки:
Отрутою дихають скелі,
Червоною стала трава,
Навіть роса забагрянилась[64].
Вантажно-транспортне судно з репатріантами[65], колишніми японськими солдатами на борту, наближалося до берега. Помітивши в кінці довгої піщаної коси скелю, Мукудорі подумки відзначив: "Вона зветься Ватара. За нею мис Сірето, далі гора Мокото — і я вдома!"
Порт Абасірі — сиві, вибілені вітрами дерев'яні будиночки — розкинувся в гирлі неширокої річки Абасірігава. Звідси до рідного висілка Мукудорі шапкою докинути. Він не раз тут бував, вирушаючи з рибалками на лов.
Через кілька днів після прибуття в Абасірі на попутній шхуні добрався до рідної оселі.
— Мукі, синку! — вибігла назустріч мати.
Як усі матері на світі, кому випадає щастя діждатися з війни синів, вона була безмежно рада. Тим паче, що надії на повернення Мукудорі майже не лишилося.
Мир настав. Колишні солдати Квантунської армії, які воювали в Маньчжурії й Кореї, і ті, з Курильського архіпелагу й південноморських островів, були вже дома. Лише про Мукі ніяких вістей.
Все ж мати вірила, що він живий. Ждала щомиті. Навіть після того, коли одного разу в їхній виселок Фурабоку, який притулився до пригірка, на берегах звивистої затоки, буря загнала невеликого човна і якийсь незнайомий рибалка — то був Томіяма, товариш Мукудорі по нещастю, — розповів про втечу її сина з острівного барака.