— Столика, карти, я хочу зіграти з маркізом пульку. Лесток, розпорядися.
Лесток з’явився за хвилину, за ним несли інкрустованого столика на трьох ніжках. Лесток — француз, придворний лікар, але набрав сили великої, цариця за всіма порадами звертається до нього. Він знає потайні думки Єлизавети, він допомагав їй зійти на трон, коли треба — він відвертий, коли треба і з ким треба — грубий, коли треба — лестивий, і завжди хитрий. У нього п’ять помічників — лікарів, він сам пускає імператриці кров і бере навіть з неї по дві тисячі рублів.
Після пульки Єлизавета рішуче встала й пішла.
Увечері був маскарад. Олексій мовчки походжав галереєю, одягнений запорозьким козаком. Посеред галереї вибивав тропака хвацький матрос, вистрибував, вигинався, викаблучувався, а тоді побіг за спини й сховався за великою розкішною трояндою. Олексій і собі ступив за кущ. Матрос стояв розчервонілий, важко дихав. На носі поблискували крапельки поту.
— А що це ти, матросе, накрав, — поклав матросові на груди руку Олексій.
— Я… Я…
Ця гра їй дуже подобалась. Як подобався сам Олексій. Подобався як людина, як коханець. До нього вона вже знала чоловіків. Але які вони всі були пісні перед ним! Вона дізналася про це не першою. Взявши Олексія до капели, вона вибрала йому фрейліну Наришкіну. І ця фрейліна в припливі відвертості нашепотіла царівні, який солодкий, який незрівнянний з іншими цей співак. Єлизавета перебрала його до себе.
— Ти, ти. Ось я тебе виведу на чисту воду. — Він обійняв її за талію. — Ходімо до мене, я хочу з тобою пожартувати.
— Ти — мужеложець?
— Атож. З таким матросом побавлюсь залюбки.
Почувся здавлений сміх.
— Звідки ти здогадався?
— Не буду брехати, Лізонько, я підглянув, як ти одягалася.
— А ти чому такий сумний ходиш? Що тебе гризе?
— Та так… Крім тебе, нема мені з ким і поговорити. Вся моя душа в далекому краю, на травах шовкових.
— Хочеш, я викличу твоїх матір і сестер, і брата…
Після маскараду був бенкет. Сидячи бенкетували Єлизавета, Олексій, Бестужев, Воронцов — усі решта їли стоячи. На банкеті їли українські страви: холодець з хріном, пампушки, вареники з сиром і вишнями, але були й страви французької кухні, маркіз де Шетарді пив бульйон просто з чашки, й на нього дивилися осудливо. Потім знову були танці. Олексій танцював у окремій кімнаті: його вчив танцювати балетмейстер. Олексію обридло тупати назад — вперед, його щось звар’ювало, він вирвався, увійшов до галереї — саме настала тиша — й наказав оркестрові: "Метелицю"!
І так вдарив закаблуками, аж застогнав паркет, і пішов, і понісся, й вилетіла назустріч Єлизавета, й вони вдвох полетіли по колу під слизькими поглядами присутніх, які дивитися осудливо не зважувалися. Всі розважалися як хотіли. Після вікопомних вечорів Петра І, оргій, де панували грубість, пиятика до непритомності, страх, тепер були розкутість і щирі веселощі.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Коли гербована, з червоними спицями карета під’їхала в Лемешах до двору Розумів, усе село поспиналося на тини. З карети винесли горностаєву шубу — подарунок Єлизавети, два великі кошики. Наталка Дем’янівна Розумиха вийшла з хати в подарованій шубі наопак, розіслала її на моріжку перед двором і покликала сусідок. Пили горілку, вино і пиво. З хати, з велетенського гнізда, лелеки прощалися з Наталкою клекотом. Багато років вони добудовували гніздо й вибудували величезне: коли Кирило одного разу заліз у нього, йому було попідруки. В гнізді поробили гнізда горобці, їх було безліч, лелеки жили з ними в мирі. Тепер обоє поставали на краю гнізда, позакидали голови й клекотіли під самі хмари. Кирило ж, побачивши карету, людей у мундирах, подумав, що то приїхали забирати його в солдати, заліз на осокора й не злазив. Звідти його виманив голод.
Матір привезли до Москви, де саме перебували імператриця й Олексій.
Розумиху приводили до столичного, "панського" вигляду. Фарбували щоки рум’янами, брови, накручували буклі, вдягли в перуку, французькі строї. Коли її під руки завели до зали, вона повернула голову праворуч і побачила в дзеркалі — дзеркало було на всю стіну — розчепурену, розцяцьковану вельможну панію, подумала, що то імператриця й опустилась на коліна. Покоївки підхопили її. І тут Наталка затялася:
— Не буду в цьому. Ви з мене ляльку зробили, опудало. Давайте моє, я в гарному, чистому приїхала. І коси мої чисті, і я сама.
Довелося покоївкам вести її назад, перевдягати. До неї підійшов Олексій у камзолі, шовкових панчохах, у перуці. Вона його не впізнала.
— Мамо, це я, Олексій, — і губи в нього дрібно засіпалися. — Мамо!
Крутила головою. Тоді Олексій одгорнув жабо й показав їй знайому родимку. Розумиха заплакала. Заплакав і Олексій. За чим він плакав? За юністю, за безпосередністю життя, за рідним краєм? За всім.
Розповіли Єлизаветі. Вона дуже сміялася, а зустріла Розумиху вельми привітно, посадила біля себе на диван, взяла її руки в свої. Камеристки, всі інші мешканці палацу і захожі бачили це: розуміли, що Олексій Єлизаветі не просто фаворит, а коханий, дорога серцю людина.
— Хочете побачити ваших? — Єлизавета подзвонила в дзвоник.
Заходили чинно, але без страху: Федір Дум’янський, священик із села Понорниця біля Новгорода — Сіверського — духівник Єлизавети, його донька Катря — фрейліна, гуртом зайшли співаки з України, які саме репетирували італійську оперу: Марко Полторацький, Максим Березовський, Григорій Марцинкевич, усі в італійських строях. Розумиха водила очима, не тямлячи, що воно діється, й не вірячи, що це українські козаки, аж поки вони не заспівали, обнявшись за плечі: "Ой що ж то за шум учинився". Олексій шепотів Єлизаветі на вухо:
— Це ти — муха, а я комар.
Ой, що ж то лежить за войовник,
Чи цар, чи гетьман, чи полковник.
Не цар, не гетьман, не полковник,
А то мухи — цокотухи полюбовник.
Єлизавета дивилася на Олексія, її очі лагідно тепліли, на великих гарних губах яріла усмішка. Це бачили всі. Й насамперед бачив сам Олексій. Той погляд лоскотав серце й лоскотав честолюбство: найвища, найкраща жінка держави кохає його, він не складав звіту, що має бути з того кохання, був ще молодий, світ сприймав у одній хвилі, в хвилинності життя. Водночас обоє вже були втаємничені в утіхи тілесного життя, це об’єднувало їх, спонукало дивитися на все простіше. Й однак, найперше з її боку, сутність їхніх стосунків була не в цьому, було щось таємниче, вабливе, глибоке, що й називають коханням.