З того дня все те добре, що встановилося на Вкраїні за Єлизавети, пішло на хух, селян впрягли в плуга, старшинам врізали всі права, священикам вклали в руки книжки, писані тільки по — московськи. Звичайно, навіть за такого несосвітенного, жахливого тиску проростало древо волі й свободи, саме в ті часи була написана "Історія Русів" — найпатріотичніший твір українця, не склали руки Капністи, Полетики і навіть Безбородьки. Всі вони дбали, щоб сім’я з того древа не згубилося, щоб його знайшли нащадки й пророщували в нових садах і лісах. Але ж покручі—перевертні йдуть не за ними, а за Катериною і Рум’янцевим. І ростуть на наших полях та лісах бузина та вовчі ягоди, й чимало наших земляків забули материнську мову та рідні звичаї, ростуть московськими холуями, покручами, поторочами. Їхні мізки затруєні московським попелом, душі — московською іржею. Вони й помислити не можуть, що над нашими степами гуляла воля, вольні вітри, що в світі є правда та істина. Найбільша їхня мрія — якомога краще та швидше запродатись, вославити чуже й затаврувати своє. Рабські душі, бур’ян на вселенськім полі!
Софія Катерина Анхельт Цербтська до кінця свого паскудного життя скрізь переслідувала вільний дух, дух свободи, тицяла брудними пальцями в колеса Французької революції, гарчала на вільні народи Кавказу і всієї Московії. Більшу ж частину життя проводила в розпусті. Історія не знає розпуснішої жінки. Своїх улюблених гвардійців вона вишиковувала в шеренги, йшла вздовж них, а що в той час панталони були тісні, в обтяжку, відбирала собі для нічних утіх тих, в яких вони найдужче випиналися. Й померла вона… Є три версії… Перша: після її смерті в Санкт — Петербурзі поширювалося в чутках, що вона померла на нічному горщику, офіційна версія свідчила — померла у ванній, і третя — офіційна версія всіх європейських держав — померла під жеребцем. Про це написали до своїх держав усі акредитовані в Петербурзі іноземні посли й посланники.
Нині ж за всі ці "подвиги" і "радіння" дурноголові, тупі й підлі начальники в деяких містах на нашій землі ставлять їй пам’ятники, забувши, однак, вмістити на постаментах жеребця.
Кирило сидів на другому поверсі, на веранді, підпертій знизу стовпами. Ясний бабиного літа день. А осокори вже шумлять по — осінньому, й хмарки ще в чистому небі пливуть нервово, неспокійно. Грушу обнизали пасма бабиного літа, срібного проти західного сонця. Дні летіли круглі й одноманітні, не як весняний дощ, з якого проросте подальше життя, а як осіння мжичка на закінчення циклу життя. На поцятковане осиковим листям плесо річки впав качиний виводок. Мати — качка привела своїх діток на попас. Десь у небі, невидимі звідси, продзвеніли журавлі. А може, то не в небі? Подзвін хоч і тихий, але мелодійний. Кирило обіперся на ціпок, ступив два кроки до билець веранди. Внизу справді стояв чоловік з бандурою. Він зняв потертого солом’яного бриля, вклонився:
— Радий бачити вас живим, пане графе.
— Кумедне твоє привітання, — хрипким голосом мовив Кирило. — Ти звідкілясь мене знаєш?
— Аякже. Я служив у вашої світлості, Северином мене звати.
Кирило схвилювався. Аж випустив ціпка з рук.
— Йди до вітальні. Карпо, Карпо, проведи мене.
Підійшов такий же старий Карпо, взяв під руку. Почовгали до вітальні, й було важко зрозуміти, хто кого веде — сивий немічний камердинер чи такий же сивий і старий граф.
Северин сів не зразу, все оглядався, не зважувався опуститися в оксамитове крісло. Кирило мружив підсліпуваті очі. Перед ним сидів немолодий, теж геть сивий, чоловік, був він худий, з посіченим зморшками і шрамами лицем, темний, схожий на викопаний в’язовий корінь чи корінь глоду.
"Котило ж тебе, чоловіче, носило й тіпало", — майнула думка.
— Де ж ти пробував? І, пробач, як ти вижив? — і вже за спину: — Карпо, скажи, нехай принесуть нам узвару грушевого… А ось Северинові й чогось міцнішого. Та й мені троньки… і закусить чимось.
Северин поставив до ніг дві торбини: в одній якісь убогі пожитки, в другій вгадувалася бандура. Розправив руді, спалені вітрами й жарким сонцем вуса:
— Де я, Кириле Григоровичу, не бував. По тому по всьому, як притримали вас у Петербурзі, а нам сказали, що гетьманщини більше не буде, подався я, попри всі заборони, на Січ. Там вже теж царські наглядачі—конфісканти орудували, але я більше по риболовецьких гардах ховався — тинявся. Весною по протоках, прогноях, озерах, в літі на Дніпрі матулою ловили рибу, жили по островах. Перш ніж отаборитись десь там, треба було вибити гадюк, їх там гибіль. — Випив чарку, втер вуса. Лице вузьке, шрамувате, а волосся довге, спадає аж до шиї. — Отож як цариця — вовчиця, — й поглянув на колишнього гетьмана, як він сприйме таке, пригнічений, упокорений, — як цариця — вовчиця зруйнувала Січ, розлетілись козаченьки, як перепели з скошеного лугу: хто на Кубань, хто в Новосербію служити панам, а трохи нас сіло в байдаки й подалися в край далекий, чужий — за Дунай. Як у пісні: "Світ великий, край далекий, та ніде прожити…". Я краще на бандурі, без неї розучився говорити.
Дістав стареньку темну бандуру, тихо повів по струнах:
Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю…
Вже на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці—запорожці пили та гуляли.
Ой вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає.
Ой із Низу, із лиману вітер повіває,
А вже ж москаль, а вже москаль Січ обступає.
Васюринський козарлюга не п’є, не гуляє
Та вже свого отамана рано пробуджає.
"Та встань, батьку — отамане, кличуть тебе люде,
Ой, як станеш ти на башти, москаля не буде!.."
А запорозькі отамани, як орли, літали
Та свого батька кошового вірненько благали:
"Та позволь, батьку, позволь, батьку, із шаблями стати,
Не одному генералу з пліч голову зняти!
Не позволиш із шаблями, позволь з кулаками,
Ой щоб слава не пропала поміж козаками".
Кобзар притримав струни.
— Така лиха правда. Не дозволив Калниш, похилився, сказав: "Ми не можемо проливати християнську кров", тобто московську. А вони можуть, ллють її як воду, пограбували і церкви січові, й курені попалили. З ікон злото — срібло видирали, рушники знімали, святі дарохранильниці забирали і розклепували, покрови здирали.