…Самійло слухав горлицю, яка туркотіла на дубі, й пильнував за січовою канцелярією. Три дні він не міг підступитися до кошового: то в нього іноземні посли, то зійшлися на раду курінні, то він ходить по кузнях, то поплив на корабельню доглядати, як будуються човни. Ось він вийшов з канцелярії. Навпроти куреня двоє козаків управлялися на шаблях, затуплених, щоб не завдати великої рани. Вони тупцювали, то налягав один, то другий, то крутилися на місці, збиваючи пилюку. Над ними, забираючи вгору, пролетіло троє чирят.
— Хіба так ширмують, — мовив кошовий і взяв з землі ще одну шаблю. — Ану ставайте поруч, ану налягайте, ну, дружніше, — й задзвеніла сталь, розбризкуючи іскри, і враз кошовий низько пригнувся, швидко, якось непомітно вертнув рукою, і одна за другою полетіли в порохню обидві шаблі з рук козаків. Вони реготали, не нітилися, не ображалися: на те він і кошовий, щоб бути найпершим у бою і останнім на раді. Кошовий сів на колоду, одхекувався:
— А таки втомили, харцизяки.
Самійло притьма поспішив до кошового.
— Пане кошовий, я до вас прибув од гетьмана.
— Чого йому од мене треба? Він пан, граф…
— Він просив сказати вам, і тільки вам, що хоче зустрітися з вами на хуторі біля фортеці Святої Єлизавети. Тільки з вами. Він також буде сам.
Кошовий розкурював люльку.
— А чого не в Глухові, не в Батурині?
— Того я не знаю. Мабуть, якась пильна справа, не для чужих вух.
Кошовий вийняв з кишені срібний таляр, скрутив його пальцями майже в трубочку — в Самійла очі полізли на лоб — й подав.
— Віддай. Він зрозуміє.
Над Великим Лугом трубили журавлі, старі вилітували молодняк.
Хуторянин (гніздюк) добре знав кошового, він залишив їх з гетьманом на хуторі, а сам погнав у степ череду. Хутір у байраці, по дну якого текла річечка, сиділи на пасіці, яка стояла в ліску на схилі горба. Господар лишив їм мед у сотах та барильце березового соку, настояного на ячмені, різкого, прохолодного, дуже приємного на смак. Нижче в огородженому лозою дворі побрязкував біля комори ланцюгом ведмідь — чимало степовиків тримали замість псів ведмедів: вовк чи лис, зачувши ведмежий запах, не підійдуть ніколи. А вівці господарю допомагають пасти дві курти: короткохвості вівчарки, розумні й спритні, як вивірки.
Перебалакали про все й не наблизилися розмовою до того, основного, ні на цалю. В обох думки снувалися про Україну, про її нинішнє і прийдешнє. Кирило вловлював, що кошовому вона болить пекуче, він має своїх вивідників і в Криму, і в Польщі, й про Петербург знає краще за гетьмана. А то — основне. Що буде далі? Які петлі плетуть сенатори, що думають при дворі? Які сили можуть стати за Україну?
— Київ одрізали під пряме правління Сенату, — вів мову кошовий. — І мито одібрали… Ваш наглядач Теплов думає, що він за цяця?
Кирило не знав, що відповісти. Теплов з ним од давніх днів, опікувався ним за кордоном, опікується й тут. Опікується по — своєму, по — московському. Україна йому чужа, потрібна, як підлегла земля. Він ніяк не може примиритися, що гетьман виговорив у імператриці вільний відхід селян — українців, він каже, що всіх їх треба повернути в холопи. Нервує його й уведення нового строю в козацькому війську.
Кирило вирішив сказати тільки про останнє.
— А нащо цей новий стрій? — запитав кошовий.
— Щоб військо було міцніше. Так тепер по всій Європі. Ходити колонами кепсько, артилерія стала сильною, валить людей сотнями. Все — таки лінійний стрій ліпше. А військо нам потрібне міцне, — сказав, а подумав, що невідомо кому потрібно міцне військо: Московії чи Україні.
Милошевському кортіло запитати про це прямо:
— Сенат намагається вищипнути то те, то се, але натомість наші здобутки більші. І з панщиною, і з військом московським, яке вже майже все виведено, і землю великоросам у нас заборонено купувати.
— Зате обсіли наші степи серби, волохи, особливо серби з генералом Хорватом, півстепу одпанахали. Вони Москві служать вірно.
— Так уже й півстепу.
— Множаться й множаться. І то неспроста, то опора московітів, коли що…
— Коли що?
— Всяке може статися.
Кирило задумався. Помре імператриця, або станеться новий переворот, тоді й тут заворушиться. Сил — то справжніх немає. І яке йому до того діло? Йому і всій його родині. Він — камергер, граф, генерал — фельдмаршал, кавалер усіх найвищих орденів, усі його родичі — двоюрідні, племінники, зяті — при посадах, усі отримують жалування, мають маєтності. От тобі й "коли що?". Душа хиталася на терезах.
— Нині все йде на добре, — мовив твердо. — Імператриця любить наш народ. Наша зброя нині — рахманне, лагідне слово.
— Вона не вічна, — мляво відказав кошовий. — Прийде новий Пйотр… А в нас уже й тіні колишньої свободи немає.
— А коли вона була? Гетьмани гризлися.
— Але були козаки. Була міцна Січ. А нині… Що ми залишимо нащадкам?
— Ви вже побували в турків, — сказав гостро.
— То одвічні вороги. З ними все зрозуміло. А тут… Думав думу Богдан, та не додумав.
— Ти й на це важишся?
— Я ні на що не важуся. Бо хто я такий і що можу зробити? З ким?
Їх розносило. Пливли в різних човнах. унизу заревів ведмідь. Попідводилися, пішли до двору. Від лісних воріт трюхикав лис з півнем у зубах. Півень на своє лихо видряпався з курника. Це півень — царик, який першим вилупився з — під квочки, він служить господареві замість дзиґарів — будить його — і відлякує всіляку нечисть, найперше відьом і чортів.
Кирило Розумовський від’їхав додому з твердим наміром триматися в своїй діяльності попереднього напрямку.
Їдучи назад, нарвалися на немирних татар. Це сталося на Інгульці. Татари ховалися в очереті. Він їм став тарчею, він їм і завадив. Вихоплювалися зненацька, але земля під копитами була грузька, коні басували, й гетьманська охорона встигла оговтатися. Кілька чоловік вихопили рушниці, а далі почалася січа. Четверо чи п’ятеро козаків обступили гетьмана. Він теж добув шаблю. Й потім похвалив себе, що взяв шаблю натомість дзиґи — шпаги. Татари по убранні побачили, що то якийсь значний вельможа, перли на нього. Двоє охоронців упали вражені стрілами: один — у груди, другий — у шию. І вже великий одноокий татарин заніс шаблю. Кирило встиг захиститись, витримав удар. Татарина застрелив з пістоля один з охоронців. Кілька вцілілих татар кинулися навтьоки, гнатися за ними — марна справа, татарські коники — як вітер. Двоє подалися в очерет, перепливли Інгулець — він тут неширокий і неглибокий. Одного наздогнала куля на тому березі. Козаки з’їхалися докупи.