— А бодай їй… Піди прожени Лису, чого вона стрибає на Козу.
Харитинка зовсім не така, як її тітка Василина. У Василини чоловік два роки як пішов з Козелецькою сотнею Ніжинського полку в далекі степи під орудою російського генерала й не повернувся. Не повернулося їх кілька. Василина бігала до всіх козаків, що повернулися, але ніхто нічого певного не міг сказати. Поїхав її Махтей з сімома козаками у роз’їзд надвечір, це десь за річкою Синюхою, й не повернулися всі. Й увечері, і вночі, й на ранок. Неначе у воду впали. Справді, хтось і міг упасти у водяний вир, але нехай би один, нехай би два, а то всі. Найпевніше, втрапили до татарського полону. Й тепер Василина здебільшого сумна, задумається — задумається, а тоді підніме голову й розвеселиться, й у її очах заграють бісики. Найчастіше ті бісики стрибають на Олексу.
— Ти, Олексо, мабуть, ще й не цілувався? Хочеш, я навчу. І ще дечого…
— Не треба.
— Отакої. Вже он парубок… Женишся, залишишся з жінкою й не знатимеш, що робити.
— Якось обійдуся.
— Отож, якось. А треба, щоб добре. Піди набери води, — й дає йому гладущика.
Посеред пастівника — долинка, заросла верболозом, літо стоїть жарке, в долинці сухо, тільки посередині дядьки викопали сажалку напувати корів. За два сажні від сажалки вузенька глибока копаночка — брати воду пастухам.
…Олексій став на коліна, зачерпнув води, закинув голову, довго пив.
— Доброго здоров’я, напувальнику…
І як воно стається, що їй найчастіше випадає пасти череду разом з Олексою.
Олекса набирає води ще, ставить у траву глека, підводиться.
— П’єш і не напиваєшся. Жарко.
— А ти скупайся. Давай я тебе обмию.
Й обхоплює його, і вже її руки справді порпаються на його животі біля очкура. Він виривається, біжить до товару. Але наступного разу вона вхопила міцніше.
— Давай покупаємось разом. Упадемо у воду в одежі… Давай. — А сама хилить його, але не до копанки, а в протилежний бік. — Осюди… Тут трава… Нас ніхто не бачить.
Й притиснулась міцно — міцно. І він почуває її всю, її повне, спрагле, лите тіло. У неї литки повні, і стегна тугі. І вже Олекса не тільки не може вирватися, а й не хоче. Тонкий дрож проймає його. А далі вогонь, спалах, гаряча хвиля. Все сталося так швидко… Дуже швидко. Його обійняв сором. Хотів схопитися, бігти, але вона притримала:
— Ну чого ти… Все гаразд. Перший раз так завжди буває. На ось з’їж грушку. І оцю, ця ще смачніша. О, та ти вже той… Знов. Ну, йди до мене. Тепер уже сам…
Білоброві хмарки пливли лебедями, дивилися на них з високості.
Й далі Олексі часто випадало пасти з Василиною. Мабуть, вона мінялася чергою. Тепер уже він, зустрічаючись з Харитинкою, червонів і опускав очі. Йому здавалося, що Харитинка про все здогадується А потім він захвилювався. Злякався. А буде дитина?! Й вона розкаже, од кого. Або всі здогадаються й так.
Затинаючись, він натякнув Василині. Вона розреготалася, а тоді враз посмутніла.
— Ну, поки що, поки ти вперше, — не страшно. А далі… Твоя правда. Ти стаєш небезпечним. Треба остерігатися. Я навчу.
Але не навчила. Неждано прийшла звістка з Криму, що Махтей і ще двоє козаків сидять у перекопській башті й що за них хочуть викуп. Не вельми великий, Василина і чоловікові родичі зібрали гроші, й вона з його братом і ще з двома родичами тих козаків, які сиділи з Махтеєм, запрягли сліпу на одне око конячку й поїхали до далекого Криму. Й повернулися під осінь. Махтей якийсь час сидів удома, а потім почав виходити: худий, змарнілий, темний лицем, спирався на палицю; зустрічаючись із ним, Олексій скидав шапку й одводив погляд.
По неділях Олексій співав на хорах в лемешівській церкві, але часто, на великі свята, на храм його запрошував співати дячок із сусіднього, більшого, села Чемер, увесь шлях з Києва до Чернігова називався Чемерським. Олексій співав і допомагав дячкові, а той іноді дасть калача, а колись і кілька копійок, навчив його читати й писати, і давав йому книжки.
…Сидить Олексій під кущиком рокити, втупився в книжку, зачитався. Книжка про світське, про якогось войовника Александра, який воював якихось персів, був дуже сміливий і войовничий; Олексій не вельми любить усе військове, але ця книжка цікава. І враз жагучий біль оперізує йому плечі. І вдруге. Олексій схоплюється. Батько з батогом на вишневому пужалні. Й періщить далі по чім попаде.
— А за шкоду хто платитиме?
Олексій оглядається.
— Так ще ж не в шкоді.
— А ти хочеш, щоб були посеред лану!
Батіг звивається, як змій, і важкі басамани лягають Олексієві на плечі, на ноги, на живіт і горять, і печуть пекельним вогнем. Батько п’яний, це з ним незрідка. Олексій плаче, а далі втікає геть.
Увечері він привів череду, підігнав до свого кутка — далі кожна корова сама знайде свій двір — і побіг назад у поле. Повз Кіпті і Патютів прибився до Чемера… Дяк саме подоїв козу, наливав у черепочок коту молока.
— Візьміть книжку, Пилипе Гордійовичу.
— Ти вже її прочитав?
— Не прочитав. Не буду читати. Йду я.
— Куди?
— Світ за очі. Батько б’ється, нізащо, п’яний.
— Е, хлопче, — дяк поставив на дровітню макітерку з молоком. Був він маленький, худенький, волосся в нього вилізло, й він доточував до кіски жіночу косу. — Світ за очі — це дуже далеко. Й дуже погано. Світ, він не такий, як ти думаєш, він жорстокий. І кому ти треба? Ну, знайдеться якийсь хазяїн, що візьме тебе, він же тебе у хлопи запише.
На весь вік. Лишайся вже краще в мене, допомагатимеш у церкві і по господарству. А там буде видно.
…Одспівав Олексій Різдвяну літургію, кличе дяк його за собою. Вийшли з церкви, а там під притрушеною снігом грушею втоптує сніг якийсь чин високий і пузатий, у шубі ведмежій, у мундирі, золотом поцяцькованому, що визирає з — під шуби, у чоботях і капелюсі чужоземному. Генерал якийсь абощо. Але першим заговорив дячок.
— Киш, — спочатку гаркнув на півня.
— Чого ви?
— Топче й топче курей.
— То ж його призначення.
— Слухай, Олексо, — мовив. — Їхнє превосходительство їде з Угорщини, де вони провадили справи самої цариці, їде в Петербург, у столицю. Він чув, як ти співаєш. Золотий голос, це і я скажу. Не казав, щоб ти не загордився, а тепер скажу. І в Києві такого немає. А в Петербурзі у цариці капела, хор, значить, де найкращі голоси. І їх превосходительство хоче взяти тебе з собою. Може, це доля твоя.