— Ну, ще ближче, — шепотіла вона йому в саме вухо, — ще. Лягай отак, на мене. І — сюди. Сюди, а тепер давай, давай, ще, ще, ще…
Северинові забило подих, він важко дихав.
— Ще, ще, ще! Так, тепер відпочивай.
Він відпочивав, а тоді все почалося знову, щоразу довше й довше. Й так кілька разів аж за північ, доки він не заснув. Пробудився вдосвіта. В хаті було світло. Марта дивилася на нього. Він почервонів, повернув голову до стіни.
— Соромитись нічого. Все було добре. І буде. Йди до мене. Отак, отак.
Повернувшись додому, Северин уникав козаків. Йому було й гарно — почувався дорослим чоловіком, і пік сором, раніше він з осудом дивився на багатьох придворних, а тепер так дивився й на себе.
Кирило всі дні пропадав в Академії, наводив лад. При цьому доводилось долати опір академіків, підтримуваних Тепловим, Шуваловим та іншими високими чинами імперії, які косо, зі стиснутими зубами дивилися на українців при дворі, кували свої підступні заміри. Кирилова діяльність трохи перервалася на якийсь час — Єлизавета вирішила його оженити на своїй родичці Катерині Наришкіній.
Сам Кирило не вельми переймався своїм одруженням, більше сидів в Академії.
— Щось ти не вельми радієш своєму весіллю, — хитро примружив очі Олексій.
— А мені байдуже, — знизав плечима Кирило. — Однією більше… Вистачає й фрейлін.
Олексій похитав головою.
— Ти забуваєш про гріх Божий…
— Кожен для чогось створений, — безпечно відказав Кирило. — Один для подвигів, другий для роботи, третій для їжі, четвертий для любові. Це — я.
— Цебто для гріха?
— Можливо. Треба ж давати роботу Богові.
— А тобі не страшно?
Весіллям займалась Єлизавета. Вона взагалі любила видавати заміж своїх фрейлін і навіть покоївок, женити камердинерів.
З церкви молоді приїхали до палацу, на порозі українці обсипали їх за звичаєм житом — пшеницею, а коли зайшли до бальної зали, Єлизавета подарувала Катерині діадему, а Кирилу обсипану діамантами шаблю. Подала знак, заграла музика, і вона повела, повела його по колу в танку, а викінчивши коло, підвела до Катерини, яка стояла німо, боячись, що цариця забере собі й молодшого брата, як забрала старшого.
Канцлер був п’яний. Таке з ним траплялося рідко. Сидів у кімнаті з відчиненим у сад вікном, розвозив по столу калюжу з токайського вина, обкладав її стридіями. Воронцов теж випив багато, проте тільки вельми побілів. Думали одне, прагнули одного, але й боялися один одного.
— Знаєш, для чого це весілля? — запитав Бестужев.
Воронцов гидко засміявся.
— Хто ж не знає, для чого женяться.
— От ти, дурню, не знаєш. Єлизавета женить цього Кирила, бо він потрібен їй жонатим. Жонатий, отже солідний, може бути гетьманом.
— Що ти балакаєш. Який гетьман, яке гетьманство? — відригнув Воронцов і прикрив рота рукою.
— А такий. Вона вже все вирішила. Ну, отакий гетьман краще, ніж був би хтось з отих глухівських генеральних старшин, він нічого не тямить у козацьких справах, але ж… Саме гетьманство…
— Ну, то треба якось зупинити.
— Як ти зупиниш? За нею гвардія. Тицьне пальцем, і полетить з тебе клоччя.
— Ну, є ж якісь способи.
— От ти й шукай… Тільки з головою.
Не любила Єлизавета займатися справами, не любила. Одначе доводилося. От і сьогодні приймала відвідувачів у приймальному кабінеті. Ну, ще Фаст, то нічого — начальник кухарів, у чині полковника, доповідав, що готують на бенкет. Тут вона слухала, хоч за звичкою ходила з кінця в кінець кабінету — сидіти не любила: струнка, пружна, неймовірно гарна з себе. Олексій милувався нею з кутка, на думку йому спали Кирилові слова про фрейлін, і він у душі засоромився, зніяковів, він любив Лізу щиро, любив її оцю ходу, поставу, горде, гарне лице, повні лебедині руки, й нічого йому більше не було треба. Єлизавета знала про це, і її хистка, нестійка душа міцно прихилилася до Олексія, сама не знала, чим він присушив їй серце, а от коли думала, всі чоловіки маліли перед ним. Особливо їй подобалася його дужа сила, сила добра, ніжна, він ніколи не намагався когось підігнути під себе, принизити, прощав навіть тих, хто заподіяв йому якусь кривду, він вибачав їм, великодушно, трохи іронічно, без злоби — з цією іронічністю, дуже — дуже тонкою, припорошеною ласкою, мався із Єлизаветою, й те тільки лоскотало її душу. А та його сила… Вона любила, коли він брав її на руки, й він це робив часто, та сила дивно поєднувалася з ніжністю. Фаст пішов, а далі був Лесток, француз, лікар, який уже давно, окрім лікарських обов’язків, посів значно вище місце, власне, він був першим радником імператриці, найдовіренішою особою, його всі боялися й стелилися перед ним. Вирлоокий, довге волосся закриває щоки, а з нього стримить величезний ніс, так і здається, що він дзьобне ним. А він доповідав їй про політичні новини. Власне, офіційно про них доповідає канцлер, Бестужев, але перш ніж вона почує їх від нього, воліє вислухати Лестока і вже тоді знатиме, як матися з Бестужевим. Лесток тримався незалежно, він і справді був схожий на великого крука: довгий ніс, цибаті ноги, приплюснута перука, стрічка через плече з портретом Єлизавети й амурами, Єлизавета прекрасно вписувалася в коло рум’яних красивих амурів. А вісті, які приніс Лесток, були тривожні. Європа клекотіла, наче вчинене в діжі тісто. Все йшло від Пруссії, її короля Фрідріха, сміливого й талановитого войовника, який не знав перепон. Нині він збирався напасти на Австрію, забрати Саксонію та Богемію. Саксонія під скіпетром польського короля, але Польща слабка, як і Австрія, з якою в неї договір. З Австрією в Росії угода також, але треба шукати спільників ще десь інде. Найперше думка наштовхувалася на Францію, але Франція — суперниця Росії в Європі, вона хилиться то на один бік, то на другий.
— Треба б шукати союзу зі Швецією, — мовби про себе сказала Єлизавета.
— Швеція до нас не піде, — обережно мовив Олексій, — вона горнеться до Пруссії.
— Це правда, — погодилася Єлизавета. — Обговоримо на Сенаті. А військо треба готувати, й послати його до кордонів Пруссії, в Курляндію. Тоді Фрідріх на Саксонію не піде.
— Військо в нас… немає провіанту, порохового заряду, — зауважив Лесток. — Бо немає грошей.