— Гей, люди! А чия то молодиця заблукалася поміж нас? — закликала Прокопиха. Челядь підвелася. їх звичайно буденні лиця виглядали гарно, святочно. В очах палав огонь. Анна ніби відмолоділа. На лиці легко запаленіла, при чім білі вічки видавалися ще білішими, чорні брови геть-то чорнішими. Анна, зміркувавши, що се до неї піється, голосно засміялася і подалася дожинати снопа.
— То якась нетутешня! — озвався хтось з гурту.— Дуже швидка! — поперчив другий, проти того, що Анна скоро жала. Женці таки добре притомилися, поспішаючи за нею.
— Чи не Марикіцева то Анна? — піддержувала бесіду Прокопиха.— Та либонь. Гарна була би молодиця. Вже давно пора.
— Аякже, по жнивах та й під вінець. Рушники, дівонько, чи готові?
— Нема сватачів, не треба й рушників! — відповіла Анна.
— Яка ж бо ти, дівонько! Восени прийде з війська Приди-вусів Василь, будемо сватати.— Женці сміялися.
— Гадаєте, що не дала би путя в його багатстві? — вступилася Настя.
— Я то й кажу! — прикидалася Прокопиха. Челядь ще дужче сміялася.
— Куди ви взялися! Хто ж буде брати багацькі дівки? —г ніби співаючи, заговорила одна зі жниць.
— Най сивіють! — рішила Прокопиха. Женці хвалили собі стару. Вона знала таке вигадати, що женці насміялися і не? чули втоми від тяжкої праці.
Кумо Прокопихо, ви будете знати, що давніше якось інакше було на світі. Не допитувалися, чи дівка багата, чи бідна—дивилися, аби здорова, роботяща, огорнена, та й сватали!*—розказувала Настя.
І добре було — була ґаздиня. А сьогодні що? Ще не підникне, не второпає зав'язати узла на нитці, а вже дружать, аби тільки маєтки! — відповідала Прокопиха.
— Відай тому, що грунту обмаль,— завважила котрась молодиця.
— Біса там обмаль! Дучка хіба голоден на поле, а взяв собі невістку,— адже ж знаєте яку,— тому тілько, що з полем
— Говоріть, тітко Прокопихо, хто би не лакомився на поле? їаже відповідно до маєтку шанують людей. Нинька зробіть руки по лікті, а нічого не доробитеся.
— Аякже, багачі най діляться між собою, а бідним ніколи нічого не перепаде, немов багачі зліплені з іншого тіста Видимо, що й бідні трудяться на багацькім грунті,— сердито воркотіла Прокопиха.
— Бо й є! Бідному щораз тісніше на світі. Заробить що, зараз проїсть, а з дітьми що хоч роби. Ще в кого хлопці — хлопці якось скорше примістяться на світі. А в мене п'ять дівок, чиста загибіль, ніхто й на жарт не спитає, чи в мене дівки є. Була я оногди на торзі — кажу вам — що там тих мамок,— а всі з села,— розказувала мати п'ятьох дівок.
Що мають бідні робити? Міркує собі не одна: зазнаю сорому та покрию сиву косу,— доказала Прокопиха.
— Який то світ нерозумний,— почала співуча молоди ця.— Чому би то боятися сивої коси? Таже дівкою тілько будь та жий! Нинька в багатстві чи в бідноті — робити треба. А дівці що? Наробиться через День, то має ніч спокійну; переспиться на кулаці, має голову легку. Бігме, що правда! Не обходить її ні миска, ні ложка...
Зробилося тихо, тільки серпи чанчан-чанчан.
— Чи віддавались би ви, якби знов були дівкою? — спитала друга молодиця.
— Чому би ні,— відповіло кілька голосів. Перша молодиця зальотно4 крутнула головою.
— А я скажу, чому,— вирвався Кавунів парубок Сте-фан,— бо грейцар не гроші, коза не худоба, а дівка не людина.
Женці сміялися, аж перестали жати.
— Ей ти, гнипику, ти то знаєш по-свойому,— корила Настя сина, сама заливаючися сміхом. Дівки поза плечима старших погрожували Стефанові кулаками. Анна не мішала ся до розмови. Вона не раз чувала таку бесіду і сміялася разом з іншими. Сим разом не сміялася. Боялася відізватися, аби не сказали їй просто в очі, що то про неї річ. Насилу слу хала бесіди, що вся звалювалася на її голову і боляче вража ла серце. Не хотіла лишитися старою дівкою. Бажала жити, як інші люди. Вжалася в свою постать, немов утікала від гурту і думала пробитися крізь лани до бажаної долі. Кавун теж ПІДІЙШОР до гурту і був рад послухати, чого вони так
сміються. Був утомлений. Боліли кості, але й голова була іижка. Бо чого тільки він не передумав?! Він же ж був ґазда, що у всьому мав дати розпорядок. Розважав сподіване і несподіване, важив шанси удач і невдач, із усіма їх подробицями.
— Може би, ми пополуднували,— сказав до женців, при тім поглянув на ланах. Тут то там стояли полукіпки, мов сироти. Здивовано та сумовито виглядали з-поміж збіжжя ті перші плінники. Женці поквапно дожинали снопів, по чім старші присідали на снопах, а молодь бігала по стерні, ловлячи одно одного. Анна тим часом поставила сторчаком кілька снопів, а в їх тіні розкладала полуденок.
IV
Важку працю коло жнив переривали деколи святочні дні, В повітрі стояла погідна тиша. Хмари бовваніли страшною біло-жовтою масою далеко на заході, та при зближенні сонця щезали. Землю опустошувано щораз дужче. Сонце припікало широкі стерні, земля де-де розпадалася, повітря розпалювалося, спека ставала щораз прикріша. Женці розгорталися, розстягали сорочки, відслонювали рамена та плечі. На подув вітру підставляли свої спітнілі груди, при чім примикали очі і вітали його, як найбільшу розкіш. Піт спливав брудними пасмами по лицях, по карках, заливав очі, уста, та проте женці працювали без упину, підточували золотисте руно до краю. Завзяття горіло, як літнє сонце. По просторих стернях люди бродили ключами, мов гуси. Дожинали постатей, здоровкалися з женцями-сусідами та заходили свіжі постаті. Де-де гомоніла гуртова пісня... Згодя виходили косарі. Косили то поодиноко, то більшими гуртами, складно замахували косами, туго запиналися ногами об землю, так що вичовгували рівці, і рубали безпощадно. На очах, мов летюча армія, застелювали лани покосами. Бій роз-гравався на всіх місцях. Дожинали, косили, гребли. Буйні лани замінилися на безкраї стернища, густо заставлені копами.
— Зовсім збила-м ся з сил,— говорила утомлена Настя.
— Хвалити бога, було при чім,— завважали женці.
— На те, що перебулося, мало волової сили. Не раз, лягаючи спати, я гадала, що не дожию рана, а христянин переслався на кулаці, рано розвів кості і десь бралася сила. Але здається мені, що й силі вже край,— жалілася Настя.
— Таке мовите, хоч ви молодші, а що я, стара? Та чей нинька буде вінок. Воно то так, що як треба, то й сила знай деться, і коли би ще раз такі лани були всі зібрали би ся,—