Дарина помітила подив і хвилювання, що охопили Найду при зустрічі з нею, і серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула від радості й соромливо опустила очі. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пішла вона слідом за батьком і Мельхіседеком, не беручи участі в їхній розмові: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.
Хоч вона бачила його обличчя тільки одну мить, та все ж таки помітила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, затаєний блиск.
"Чому, побачивши мене, він так змінився на обличчі, чому зник, не сказавши й слова?" — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.
Тим часом Мельхіседек увів почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченці нашвидку вже готували щедрий почастунок.
Гості посідали до столу.
Дарина озирнулася, маючи таємну надію побачити Найду, але ні серед присутніх за столом, ні серед послушників, які прислужували в трапезній, Найди не було.
Крім Мельхіседека, обозного й Дарини, за столом сиділи ще ієромонах Єлпідифор та ієродиякон Аркадій.
Очевидно, до трапези були запрошені тільки найпочесніші мешканці монастиря.
Заспокоївшись на цій думці, Дарина почала терпляче ждати кінця трапези, сподіваючись зустріти Найду якщо не в церкві, то на монастирському подвір'ї.
У трапезній було свіжо й прохолодно; крізь гратчасті вікна заглядала зелень розкішного монастирського саду. Біля ікон сяяли великі лампади. З пахощами кипариса зливалася лісова пречудова свіжість. Після жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навіяло на пана обозного приємний настрій.
— Ху, та й гарно ж у вас, преподобні отці, — промовив він, важко віддихуючись і витираючи шовковою хусткою піт з лисини. — Тиша, мир і благоліпність.
— Еге ж, — відповів Мельхіседек, — охоронив господь серед бур і напастей сей захисток і притулок благочесних, а скільки разів люті гонителі і на монастир сей, і на життя моє посягали. Та господь почув молитви наші... Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: він холодний — з льоду.
Мельхіседек подав знак, і служка наповнив важкий срібний келих, що стояв коло пана обозного.
Мед був такий холодний, що на сріблі келиха навіть виступили росинки.
Пан обозний надпив кілька ковтків і, поставивши келих на стіл, сказав, проводячи хусткою по вусах:
— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й ліси в вас, угіддя... розкіш!.. — провадив він далі, вибираючи з тарілки жирні кусні й запиваючи їх медом. — Хліб скрізь уродив... проїжджали, милувались усім... земля обітована, як здавна прозвали її ляхи... Тільки от села занедбані...
— Так, — сумно зітхнув Мельхіседек. — Кругом благодать і достаток плодів земних, а несть миру світові; про часи мирні повсякденно господа бога просимо.
— І господь почув ваші молитви, — відповів пан генеральний обозний. — Чи відомо вам про ласкаву інтерцесію цариці? Цариця видала ординанс вельможному князеві вчинити у дворі польському як письмову, так і словесну вимогу в такій силі, щоб православним ні в якому разі ніяких кривд від римлян і уніатів не чинилося; також вона приймає всіх одновірців під свій монарший захист... І король прихилився вухом до премудрих слів монархині й видав уже декрет.
— Сподобились почути й побачити його! — радісно промовив Мельхіседек. — Рачитель і брат во Христі архієпископ Георгій прислав нам одразу ж точні списки з Варшави й сповістив іще, що його мосць королівський канцлер, за моїм клопотанням, писав до уніатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних... Такі ж листи написані й до їх милостей князів потентатів.
— Всюди декрет польський по церквах братія наша народові читає, — додав Єлпідифор. — Радість велика й надія всіх обуяли.
— Люди скрізь ожили, — палко підхопив ієродиякон Аркадій, — не хочуть слухатись ні двору панського, ні зверхності уніатської!
При останніх словах отця Аркадія пан обозний одсунув від себе тарілку й, піднісши догори палець, зауважив повчально:
— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобні отці, щоб народ слухняним був і бунти проти своїх властей, а також і кровопролиття не смів чинити.
При цих словах обозного чорні брови Аркадія нахмурились, а на смаглявому обличчі Мельхіседека з'явився суворий вираз.
— Хто каже про те, пане обозний, — мовив він, зітхнувши. — Старалися ми досі і в майбутні часи домагатимемося свого права судом і терпінням. Аз, грішний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди... Зігріваємо ми весь кревний люд словом надії; та коли б не стало в нього терпіння і повстав би на гнобителів, то паки реку — і цар небесний не осудив би за це народ свій великомученицький.
— Воістину, народ православний український у такій тут тісноті й нужді перебуває, яка була хіба що в часи апостольські! — скорботно зауважив Єлпідифор.
— Вірю і знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителів своїх: "Несть-бо влади, аще не від бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такі заходи королівським двором для захисту вас від озлобителів уживаються. Покладайтеся на протекцію цариці, подавайте скарги й протести, спокус і погроз не бійтеся, а народ терпіння й благочестя навчайте.
— Трудимось, ясновельможний пане, в міру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавні храми наші.
І Мельхіседек заговорив із запалом про зміни, викликані декретом короля в усьому краї Українському.
Аркадій та Єлпідифор жваво підтримували розповідь отця ігумена. Схвильовано слухала Дарина ігумена й намісника, не відриваючи очей від мужніх облич воїнів Христових.
— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхіседека, коли він закінчив свою розповідь, — як стоїть справа в жіночому Лебединському монастирі? Чи одвіз послушник Найда мого листа?
— Одвіз, ясна панно, і словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й уніати в багатьох іще страх і сумніви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить ніколи королівського декрету.
— Затвердить, у тому сумніву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росія, а й інші королівські двори гноблену православну церкву визнають.