Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп'яттям і промовив лагідно й тепло:
— Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в'яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.
Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.
— Звідки взявся папірець сей? — звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.
— Не відаю, святий отче... Мабуть, був усередині згортка. • — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в ній написано? — стурбовано спитав Єлпідифор.
— Смертний вирок мені від ляхів. Усі перезирнулися й закам'яніли.
— Заспокойтеся, братіє, це не вперше, — промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. — Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозум-ливо. Спасибі, хоч попереджають.
— Але треба вжити всіх заходів, — захвилювався Єлпідифор.
— В ім'я бога, в ім'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насміляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров'ю.
— Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, — спокійно сказав ігумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:
— Господи, Ісусе Христе!
— Помилуй нас! — відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: — І душу, і життя наше тобі віддамо!
На порозі з'явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.
— Поспішімо, братіє, до прибулих, — промовив Мельхіседек. — Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей... усе в руці божій! — закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.
Найда зостався сам і довго ходив схвильований по келії; від його швидкої ходи погасла й почала чадіти лампада, що висіла біля хреста низько над аналоєм. Але Найда нічого не помічав, його охопила тривога за життя людини великої душі, єдиного захисника вітчизни, що стояв на краю загибелі. В душі ченця закипала злість на ошалілих у своїй люті звірів, ладних підняти руку на все дороге для нього, заповітне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхіття панських і латинських насильств, які він бачив останнім часом: серед обгорілих руїн спотворені трупи, заплакані діти, кістяки, що гойдалися на деревах...
— Так, правду казала панна, тисячу разів правду! — вирвалось у нього, і він сів у глибоке крісло. Думки його мимохіть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, і скрізь царювала панна... Образ її, прекрасний, чарівний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснів перед ним, як недосяжна, нездійсненна мрія. І чим дужче силкувався він одігнати від себе це видіння, тим яскравіше воно випливало з імли й полонило його цілковито. Його знову охопила невимовна, гнітюча туга, близька до сліпого відчаю.
"Та невже ж не виб'юся я з-під влади цих чар і вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевілля, божевілля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тікати? На Афон хіба що? Покинути і батьківщину, і всіх, кого любив, за кого страждав і боровся! Покинути... Та хіба й там не оживуть вони й не відгукнуться в кожному ударі серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурхані почуття стали помалу-малу вгамовуватись і'переходити в елегійні. Пригадалося Найді, з якою радістю, з якою соромливою ласкою зустрічала його завжди панна Дарина, і не хотілося йому все це приписувати тільки її патріотизмові, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вітчизну... Йому здавалось, що він мав право підозрювати в ній і інше, ніжніше почуття... О, та ласка, та усмішка, ті очі — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! І от здогади ці і є смертельна отрута. Хіба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рівну собі людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навіть пояснив, що і в казці таке було б дурницею! А він, знаючи вже непереможну владу чарівниці, ще слухав її і з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втік од неї під власяницю, то не треба було слухати її слів, ловити її погляд... Не виходити навіть з келії, коли сліпа доля заносила її в монастир... О, коли б випекти її з пам'яті, вирвати з цього дурного серця!" — і Найда здушив до болю груди.
У цей час до келії долинув гамір, що знявся на монастирському подвір'ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливі накази. Найда поквапне вийшов з келії й попростував до брами — в неї вже в'їжджала запряжена шестериком гнідих коней простора колимага. Отець ігумен із старшою братією стояли на східцях монастирського ганку, зустрічаючи з особливою радістю новоприбулих гостей.
Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й підбігла під благословення до отця архімандрита.
— Панна Дарина! — мимохіть скрикнув Найда і завмер на місці.
Після радісних слів привіту і перших запитань Мельхіседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний і Дарина пішли за ним.