— Та ні, прошу єгомостя, — відмовив Деменюк. — Коваль ще у церкві, я його бачив. А по церкві він, певно, піде до ради громадської. Прошу, най уже єгомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єгомость сісти. А я Маланку зараз покличу.
— Дуже б мені не хотілося... Ну, та вже нехай... Бо ти знаєш, який се чоловік, отой коваль. І як таких людей земля свята носить!.. — воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обійстя.
— Та що ж, прошу єгомостя! Видкося, на щось і їх пан біг потребує, коли їх держить на світі та й ще дає їм силу, веселість, здоровля, маєток та й ще от таких дітей, як Максим.
— А... Максим... Максим ковалів... Се справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева се заслуга, ні! І не думай, щоб усе отсе бог йому давав за його заслугу. Ні, се тілько на пробу йому... та отямиться, чи скрушіє перед богом. До часу се все, Юрку, до часу! А мине час... не хочу пророкувати, але чую се... хто доживе, той побачить... Не може то бути, щоб бог не покарав такого грішника.
— Правду сказавши, прошу єгомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, — несміло промовив Деменюк.
— Добрий і чесний! — скрикнув о. Нестор. — І ти се мовиш, Юрку? Як може бути добрим і чесним, хто в бога не вірує?
— І в бога він вірить, і молиться, се я добре знаю, — знов трібував сперечатися Деменюк, провадячи попід руку о. Нестора вузькою стежкою в садку, протоптаною серед високої трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.
— Ні, ні! Не вірить він в бога! — змагався о. Нестор. — Бо якби вірив, то би слухав того, що бог приказує. А молиться тілько з гордощів, як той фарисей у Євангелії, щоб люди бачили.
Деменюк не змагався далі, але, посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів, похиливши голову, руками опертий на паличці і без голосу шевелячи устами, немов в душі торочив і далі своє нарікання на ковалеву безбожність. Погляд його недвижно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста зеленувата гусільниця, бажаючи добратися до сочистих листочків її цвітової корони, щоб її обгризти лакомими зубами.
"От так і по нас повзе та надвигається, що кому суджено!" — мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по його тілі. Може, се було від холоду, що стояв у саду, від тої вогкості, насиченої запахом трав і цвітів, що клубилася в тіні вікових дерев; але о. Несторові зробилося моторошно. Душу його, зворушену розмовою про коваля, оця невинна гусільниця збентежила ще дужче. Він витріщив широко очі і вдивлявся. Гусільниця, мов під лупою, росла в його очах, робилася здоровенною та могучою, заслонювала і садок, і хату, і все своїм товстючим зеленкуватим тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажання о. Нестора.
— От так повзе та надвигається, що кому суджено! — шептав він, тремтячи всім тілом, обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котрої силувавсь отрястися та прокинутись, але не міг.
Нараз стрепенувся. Тут же над його вухом роздався дзвінкий, різкий дівочий голос, пронеслися слова:
— Чого єгомость від мене хочуть?
Се була Маланка. Бистро підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, у верхній половині облита ясним сонцем, а ногами потопаючи в тіні. Лице її, червоне, як калина, горіло здоровим рум'янцем, чорні очі палали якимось палким огнем, а рожеві губи, розняті при виголошуванні тих слів, просвічували до сонця, мов рубіни, коли о. Нестор, підвівши голову, поглянув на неї знизу вгору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на ковнірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиї, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тім'я. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся її постать. О. Нестор мовчки дивився на неї, якусь хвилю не можучи отямитись, що йому з нею говорити і від чого починати.
— А... а... то ти, Маланко? Ото яка ти виросла... висока та гарна. Давненько я бачив тебе...
Маланка підійшла ближче і поцілувала о. Нестора в руку.
— Тато казали мені, що єгомость мають мені щось сказати? — промовила вона так само дзвінко і швидко і немов крихіточку сердито, як і попереду.
— Еге, так! Маю, маю... Але де ж твій тато? Де він подівся?
— Я дала їм троха пообідати, — мовила Маланка. — Бо там у вас, між великими панами, про нього, бідного, ніхто не дбає, чи їв він, чи ні.
— Ну, Маланко, сього не може ніхто казати. Твій тато ніколи мені не жалувався на те, щоб йому замало їсти давали.
— Чого ще єгомость захотіли! Щоб мій тато та жалувався! Адже ж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалуватися. Але його треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а проте ледво присилувала його, щоб дещо перекусив. Але говоріть, єгомость, чого вам треба від мене! Швидко мої господарі з церкви поприходять, то я не буду мати коли з вами балакати.
— Та то... я не від себе... то, властиво... — почав о. Нестор, видимо неприготований на таке пряме і різке питання.
— Щось вам, певне, тато говорили на мене! — перервала йому Маланка.
— Твій тато! На тебе! Маланко, бійся бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молиться до тебе, так тебе любить?
— Е, любить, любить! — з нехіттю промовила дівчина. — А проте мучить мене своїми підозріннями та науками. Спокою мені не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак случайно сказала йому, що панич лазить за мною та навприкрюєся мені — се ще навесні було — і відтоді тато, коли тілько здиблються зо мною, все тілько про панича мене розпитують, так немовби силоміць хотіли мене попхнути йому на шию.
— Бійся бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити? — з переляком скрикнув о. Нестор.
— Я вже колись-то сказала їм: таточку, як забагато солі в борщ кидати, то пересолиться. Не мучте ви мене з тим паничем, бо, бігме, більше вам ані словечка нічого не скажу.
— Отож-то бачиш, дитино моя, — сказав лагідно о. Нестор. — Се власне стривожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбується та побивається? щоб ти була щаслива. А коли ти йому таке сказала, то що він мусив подумати собі про тебе? Мусив подумати: "Ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче мені нічого сказати!"