А душею тої зброївні, тої могучої та плодотворної сили, осередком веселої та працьовитої компанії, що тут день у день збиралася, був сам коваль торський Іван Гердер. Чудна мішанина, що вдаряла кождого в його назві, в тім сполученні руського ім'я з прізвищем знаменитого німецького писателя, проявлялася в цілій вдачі, походженні і поглядах торського коваля. Його прадід був чистокровний німець, коваль, спроваджений з Саксонії ще дідом покійного графа Торського зараз в перших роках австрійського панування. Вже син того старого Гердера оженився з русинкою, дочкою одного заможного торського господаря, а наш Іван, хоч тямив про своє німецьке походження, вважав себе русином. Ще дід його покинув двір і осів у селі між господарями, хоч і не робив панщини; от тим-то й Іван Гердер почував себе зовсім мужиком, солідарним з рештою мужиків, і разом з ними стояв не то осторінь, не то в тихім ворогованні супроти двора. Була се приземкувата, коренаста та крепка постать. Густе довге волосся на голові, колись огнисторуде, почало вже сивіти, а великі довгі вуси, що закручувались аж за вуха, були білі, як сметана. Та проте Іван Гердер не мав іще й шістдесяти літ, а його голос, колір лиця, бистрота рухів виявляли в нім чоловіка незломної енергії, смілого та повного життєвої сили. Зі своєю великою круглою головою, здоровими зубами та міцними вилицями, з широкими плечима і мохнатими, звичайно при роботі аж по лікті позасукуваними та окоптілими руками — він подобав трохи на тих залізних баранів, котрими в старину штурмовано мури. Тій зверхній подобі, типово німецькій та з деякими Не менше типовими рисами українця, відповідала й вдача Івана Гердера. Здавалось, що вагання, нерішучість, слабість волі та розчаровання були зовсім недоступні для його вдачі. Невтомимий робітник, він був притім і солідний, незвичайно совісний робітник. Всякі противності не то що не знеохочували його, а ще й підбивали до боротьби та до праці. Натура наскрізь войовнича, він, проте, був добрим сусідом, веселим товаришем, любив жартувати та сміятися, і його кузня завдячувала власне тому його талантові своє оживлення і многолюдність. Люди йшли до Гердерової кузні мов по свячену воду: щоб віддихнути якоюсь свіжішою духовою атмосферою, покріпитись, розвести душу. Коваль бував замолоду далеко по світі, був чоловік письменний, знав незлічиму силу вигадок та оповідань і вмів оповідати їх з таким виразом, з такою особистою закраскою, вмів до кождої нагоди підібрати відповідну повість, з кождої повісті розвести такі думки та виводи, що люди слухали його без голосу, тільки цілим лицем ясніючи, цілою душею всміхаючись та радіючи, хоч і самі не знали чого. їх душі, вбогі та прибиті щоденним горем, та темнотою, та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власної думки, сильного характеру і живої своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода ростина ясному та теплому сонцю весняному.
О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів його молодості, та не любив його. Зачерствілій, хорій душі старого панотця було не до поезії здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тільки одно — вільнодумця та єретика, та й то ще впертого, непоправного і войовничо настроєного, а затим подвійно небезпечного! І справді, найлюбішим полем думок, міркувань та мрій коваля Гердера, а притім полем, на котрім з усею силою проявлялася його войовнича натура, було поле релігії, церковщини, відносин попівства до народу. Хоча шкільна його освіта була дуже маленька, то все-таки він власною працею, читанням книжок і розмовами з різними людьми дійшов до таких думок, що геть-геть вибігали поза ті тісні рамці, в яких у нас немовби приписано, немовби богом самим установлено обертатися мужицькому розумові. Він виробив собі певний критицизм — спокійний, невизиваючий, та при тім і не трусливий та не уступчивий. Зі своїми єретичими поглядами він не ховався ані перед мужиками в кузні чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносився й до інших верстов та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав дармоїдами. І коли отак не раз у кузні, гримаючи могучим молотом о розпалене залізо, подразнений оповіданнями людей про різнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було зразу злегка, лагідно, напівіронічно, а дедалі з щораз більшим жаром та запалом перебирати різні болячки мужицького життя, різні недомагання мужицької думки, то голос його при тім стається міцний та дзвінкий, як наострена сталь, роздається чутно по́через стук молотів, стогнання міха, прискання іскор і скрип пильників і такими ж яркими, прискаючими іскрами западає в людські душі. Слухаєш його інколи в отій напівтемній кузні, що мала тільки одні двері, а ні одного вікна, і в уяві твоїй мимохіть встає картина широчезної дикої цілини, покритої буйною хоптою, лопушшям та кропивою. А по тій цілині якась таємна незрима рука веде плуг — нехитрий, звичайний хлопський плуг з добре насталеним блискучим лемешем і з таким же переднім залізом, що, немов півмісяць, одним острим рогом впивається в землю. І йде той плуг звільна, важко та рівно і невпинно, скрипить інколи в твердому грунті, хрустить лемешем о камінці та недогнилі пеньки, але йде все далі і далі, підриває коріння хопти, ломить цілину, вивертає за собою товсту рівну скибу. З Гердерової кузні йшли такі плуги, клалися такі скиби не тільки по оцих справжніх непереглядних чорноземних полях довкола, але також по запущеній, занедбаній цілині народної думки, народного духу.
— Знаєте що, Юрку? — обізвався о. Нестор, зупинившися перед ворітьми ковалевої фортеції, і, знявши капелюх з голови, краткованою хусткою почав обтирати піт, що густими краплями повиступав на його лиці, карку і величезній лисині, котрою світилося все його тім'я. — Ніяково мені йти на обійстя сего єретика. Недавно я ганьбив його і заказав йому, що доки не поправиться, то я й слова до нього промовити не хочу, а, ввійшовши на його подвір'я, я міг би його здибати, а тоді вже, звісно, прийшлось би говорити. Так чи не ліпше б ось що зробити? Я ось тут зажду, на вулиці, а ви підіть та й викличте свою Маланку.