— "Чи в разі небезпеки можу підпалити доми, що стоять осібняком між садами? Пожежа в городі викликалаб між збунтованою товпою розтіч, бо кождий біг би до власного дому"...
Ярослав видивився на старого Варяга так, що той вже жалував того, що скдзав. Але той погляд князя трівав тільки хвилину. Його замінив икший, якийсь кріваво-ненависний,— як тоді, коли говорив з матірю. В голові князя лискавкою бігали думки. Бачив, як його положеннє стає щораз більше прикре. Розумів, що крім міщанства матиме від тепер і бояр проти себе. Але своєї постанови змінити не міг. В очах мав огонь, як би вже відбивалася в нім пожежі города. І сказав до Веремунда:
— "Ні тобі, ні твоїм людям зробити того не вільно!.."
Затиснув уста й мовчав, як би злякався, того, що з уст могло ще
вийти.
По хвилі запитав:
— "Чи між товпою видно моїх дружинників?"
— "Поки що не багато".
— "Прикажи в поодиноких дільницях стягати їх в купи і не пускай їх по збрую".
— "Я вже так зарядив".
— "Добре! Можеш йти! Два відділи!"
Веремунд вийшов.
В кімнаті князя горів ясний огонь. Крізь вікна в блеску світляних знаків бачив Ярослав гонців, що бігли в ріжні сторони на скоропад-них конях. Чувся дуже самітний в сім замку. Думка його побігла через снігом засипані ліси до Чагрова й зробила його ум зловіщо холодним і спокійним.
Пішов до радної гридниці. По дорозі бачив, як в коридори входять відділи Варягів з нагими, двосічними мечами і довгими копіями.
Твердим кроком виступив до радної гридниці. Варяжських сотників не було вже. Бояри стояли а по їх лицях було видно, що порозумілися вже, що тепер мають говорити.
— "Щож постановила рада бояр?" запитав князь спокійним тоном, на пів здержавши глум.
Боярин Микулич з Надвірної знов виступив наперед і в клонившися князеви, почав виминаючо:
— "Рада бояр моглаб причинитися до втихомирення неспокоїв, як би ти, княже, стягнув Варягів і Торків зпід крилоських укріплень і приказав освободити ігумена Данила та відчинити замкнені Божі святині".
На згадку про ігумена задрожали очі й уста князя, як перед недав-ним вибухом. Але опанував себе, хоч підозріннє як їдовита змия повзало між його думками. Сказав, немов рубаючи:
— "Отже маю сповнити услівя, які ви мені кладете? Незлі услівя" ...додав глумливим тоном. "Тільки віддати в руки бунтівників одну частину города й укріплень тай ще до того випустити їм головного заговірника, що прилюдно з проповідниці проклинає князя і рід його!"
Бояри стояли неповорушно. Ні один не смів отворити уст. А князя час наглив: хотів би був перескочити ті три милі, що ділили його від Чагрова. Скоро, немов викидав зі себе слова, сказав:
— "Ніяких святинь Божих я не замикав, а замкнув тільки гнізда коромоли й бунту, до яких причасні й ті, які сміють давати мені такі ради й ставити такі услівя!.. Але я дам собі раду з вами!" Голосно крикнув: "Сторожа!"...
Отворилися двері обох входів і до великої радної гридниці почали з брязкотом входити варяжські відділи, заковані в панцирі, з нагими мечами і довгими копіями. На таке депутація бояр вже зовсім не була приготована і стояла збентежена. Князь мовчки показав на неї рукою і вийшов з радної гридниці.
* * *
А в Галичі кипіло як у величезнім улию і найдивоглядніші вісти бушували між народом. Всі говорили про очаруваннє князя Настасею і про те, що князь постановив стратити святого старця Данила. Розійшлася була вістка, що князь помер від любовних чарів Настасі і що Варяги самі позамикали церкви, щоб викликати бунт і потому грабувати. Опісля розійшлася була вістка, що померла княгиня-матір, то знов, що бояри увязнили князя й заперли в якійсь церкві, лиш не знати в котрій. Потому розійшлася була вістка, що стара, побожна княгиня видобула з вязниці ігумена Данила й вивезла його до одної з церков біля крилоських укріплень. Се й було причиною, що туди хлинула серед ночі найбільша товпа народа й обсадила тамошні церкви. Варяги збитими лавами напирали на ту часть города, а обляжені в церквах крилоської дільниці міщани били в дзвони як на пожежу.
Кругом церков і на цвинтарях розпочалася крівава борня. Незор-ганізована товпа, уоружена тільки в топори, мотики і дрючки, з криком уступала. Варяги й инші наємники брали церкву за церквою. їх дзвони замовкали чергою. Тільки кругом церкви св. Юрія була за велика глота і раз-ураз збиралося ще більше народа так, що взяти її було поки що неможливо. Тут прийшло до найбільш крівавих суматох. Варяги подалися взад і сипнули на товпу градом бремен та каміння з метавок і самострілів. Великим ревом обурення й болю зойкнув народ кругом церкви, а дзвони її заграли так проразливо, як би удари в товпу заболіли й св. Юрія.
З усіх сторін города бігли в тім напрямі щораз більші товпи народа. Гнало їх проти Варягів, Половців і инших чужинців те, що жене взаємно проти себе звірят ріжної породи.
Ті товпи народа, що збігалися з усіх сторін, хотіли тільки освобод-ження святого старця й відчинення церков, а більша частина взагалі нічого не хотіла, бо не знала ще, що сталося. Розяреннє їх підбурювало ще те, що чужинці й поганці сторожили їх святинь, як також пролита вже кров. Хвилююча товпа не мала проводу, тільки тут і там виринали принагідні проводирі серед темряви і глоти. Рівночасно виринало їх по кількох. Рішала про те сила їх грудий і гортанки. Тільки пролита кров і дивоглядні вісти додавали товпі розярення.
Князь, що з поспіхом зїздив з замкової гори на чолі Варягів, чув, як по черзі замовкали дзвони далеких крилоських церков і як зате щораз голоснійше голосив св. Юр, За князем лавами сунули Варяги, сотня за сотнею. Сніг скрипів під їх тяжкими ногами. Кругом цитадельної церкви Пресвятої Богородиці блестіли також в темряві варяжські панцирі й вилискувала збруя. З далека доходив з ріжних сторін змішаний з криками товпи тупіт кінноти.
Просто в напрямі до Дністра їхав князь Ярослав, а за ним рівно йшли відділи Варягів. Чув ніздрями запах свіжої крови, а його мязи дрожали як у молодого льва, що готов кинутися до нападу; задержався на площі під соборною церквою Пресвятої Богородиці, де стояла кінноста й скомандував до сотників:
— "В стремена!"