— "Се пісня чудського племени, і між нашими людьми є кількох, що її розуміють."
Ярослав казав одного з них прислати собі до своєї кімнати. Прийшов молодий дружинник, що бував у тих сторонах і передав княжичови зміст початку чудської пісні, якої Ярослав слухав з напруженою увагою. В ній раз-у-раз повторялися місця, з котрих було видно, що зродилася вона — у краю північнім, біднім, в неродючій земленці...
Чужістю повіяло на молодого Ярослава від тої величної пісні, що зродилася в крижанім краю північнім. Ту чужість заглушувало приємне почуваннє молодого мужчини, що він матиме жінку й родину. Він почував себе більше привязаним до Галича й волости його, чим до тепер. Інакшими очима почав оглядати його укріплення, немовби вперве побачив їх.
Сім днів і сім ночий трівало весілля Володимиркового сина й веселість у столиці його, нім молода жінка Ярослава отримала на будуче право, щоб несли перед нею пахучий огонь з кедрини. Сім ранних ранків виходило по дванайцять дочок боярських, вигребувати зпід снігу вічно зелений, хрещатий барвінок, яким убирали стіл молодої пари й молоду княгиню, Сім днів і сім ночий звенів від співу й гудьби княжий терем у Галичі й весь престольний город та підгороди його.
* * *
Надійшла вчасна осінь 1153 р. Небо було сіре, як задиміле олово, а дні від рана до ночі виглядали так, немовби все смеркало. Сонце не хотіло в такі дні показуватися. Сумно й безбарвно було кругом. Золоте листє лип і яворів перед часом стемніло, як грязюка. Мали ті сумні дні і свою сумну музику: міліони струмочків дрібненького дощу лилися з оловяного неба на землю, раз-у-раз спочиваючи.
А земля вже була сита води тай не приймала її. І вона бігла по землі без супочинку, як Каїн, і розмулювала жовту глину під замком тай розбігалася по ній, як велика родина, що не любиться між собою. Але часом були дні, в котрих несподівано випливало сонце на миттю прочищене фіялково-синє небо тай сипало світлом і теплом. Та скоро ховалося за знов навіяні, оловяні хмари. Лиш у такі ясні дні замовкав найбільший дзвін Галича, яким розганяли хмару.
А двайцять девятого дня місяця рюена надтягнули ще тяжші хмари від гирл дунайських, від города Берладь. І закурилося з всіх верхів Чорногори і почав лити вже безнастанний дощ. І лив без уговку трий-цять днів і трийцять ночий.
Луква,— що плила попри укріплення Галича і була каналом до утримування комунікації з пристяннямй на Дністрі та найважнійшою купецькою жилою,— перша виступила з ложища свого та затопила купецькі базарі й торговиці, що тягнулися здовж її берегів від старого Галича аж до Дністра. За її прикладом пішла зараз Лімниця, що з другої сторони становила оборонну лінію столиці.2 Навіть мала притока Лукви, Мозолівський потік виглядав поважно як Лімниця. Вкінці зловісно забурмотів і Дністер тай з грізним шумом і клекотом затопив ареаль найдальших виливів своїх і посунув на город тай околичні поля. Протягом години щезли всі пороми й перевози, а в "Виковім Болоті" коло Галича потонуло сто возів з сіллю, запряжених у дві-ста пар волів, що їх захопила повінь в тім небезпечнім місці. Вони везли сіль з Удеча до Галича. Всего двох візників виратувалося з розшалілих дністрових филь і вирів. Все Зачевє і великі сіножати біля Біду ні станули під водою, що виглядала як море, котре не досягнуло тільки княжого замку, церков і боярських дворищ на горбах та висше положених дільниць. Найстарші люди не памятали такого виливу.
І в такий час потрафив дібратися до Галича посол київського Великого Князя Ізяслава, боярин Путятич з невеличкою дружиною, почекавши тільки тиждень у Болшеві, нім успокоївся Дністер. Він приїхав до князя Володимирка, зложити хрестну грамоту, заприсяжену князем по битві під Перемишлем, оголосити присягу за нарушену й виповісти війну — за Погорину Волость... В Київі княжив тоді Мо-намаховий син Вячеслав; але він ізза глибокої старости не мішався вже до державних справ і регентом був син його найстаршого брата, Ізяслав Мстиславич, котрого всі уважали властивим князем, що й відповідало дійсности.
В головній гридниці замку зібралися всі двірські достойники й представники духовенства. Вона була прибрана на византійський спосіб: над місцем, призначеним для княжого престола, висів на стіні богатий, золотом блискучий образ св. Трійці, а по обох головних стінах радної гридниці звертали увагу передовсім образи князів з Рурикового роду й византійських цісарів Комненів, що з роду їх походила княгиня
Євдокія. Входячі бояри звертали все увагу на ті чужі лиця далеких імператорів, особливож на образ, що прийшов недавно з Царгорода і представляв царя Мануіла на престолі. Перед ним висів образ його батька Івана, що помер в рік перед тим, як Володимирко переніс столицю до Галича, перед ним образ Олекси, Мануілового діда, побід-ника Варягів і Печенігів. Сі образи займали всіх, як чужі. Але найбільше імпонував образ Святослава Завойовника, батька Володимира Великого: барвистий лицар, з отвертим, смілим лицем стояв опертий на величезнім мечі варяжськім у просторій свиті з льняного полотна і дивився на палісади якогось города над Дунаєм. Майже копіями його були всі инші образи, що представляли князів Рурикового роду, з виїмкою осліпленого князя Василька, у якого терпіннє перемогло гордий вигляд Руриковича.
Володимирко насміявся при зібраних і зі своєї присяги і з домагань Ізяслава, глумливо кажучи до київського посла: "Хрестна грамота списана недокладно, бо в ній не записано, що київський побожний князь здобув її при помочі язичників Половців. Нехай-же тепер в додатку спробує ще дійсно здобути від мене Погорину Волость! Тоді та хрестна грамота набере якоїсь вартости, а так вона не більшої ваги, як той малий хрестик на короні св. Стефана, на який я під Перемишлем складав присягу..."
Київський посол спокійно вислухав кпин Володимирка і сказав:
— "Великі князі Вячеслав і Ізяслав не хочуть нового проливу крови і задоволяться частиною відобраних Київу земель..."
— "І певно ще кромі того Бужськ мавби належати до тої частини, що нею вдоволилися б побожні і малим задоволені Великі Князі?" — запитав глумливо Володимирко, вдивляючися у свого молодого сина.