Не міг тут довго видержати й поїхав дальше, ген, до потічка, над якого берегом укривав Настасю памятної ночі. Ледви знайшов те місце. Якеж воно було сумне! Брудна струя води лилася потоком і йшла "впереверти", як пристрасть. Занесене було те місце, де випростувана й горда стояла мала Настася в світлі смолоскипів і де випав йому меч з руки.
— "Якаж сумна та земля!" подумав князь у хорій душі своїй. "І така вона вся: від Попраду до гирл дунайських! А найсумнійша десь на мочарах і кругом склистих озер в лісах Погорини"...
Почув сить землі й сказав собі: "Неправду говорив батько! Не хочу більше землі, бо мені вистарчить її тілько, кілько на домовину треба, а моїм трьом дочкам лишу тілько, що все ще будуть забігати коло них усі князі кругом"...
Зломаний і розбитий вертав до замку. Але не вступив до дворища Чагрових. Якась дивно тверда гордість піднималася в нім проти того, получена з несміливістю. І ще якась неясна сила відпихала його від тої родини, в якій зацвіла для нього дивна квітка щастя і горя. Не помагало нічого те, що говорив собі: "Вступи! Любов не знає, що то гордість або упокореннє!" Але тоді відзивалася в нім несмілість. "Прийду в той тихий дім і що там скажу? Чого я прийшов?" — Прикликував на поміч гордість. Але вона знов зростала надмірно. І таки не міг рішитися, піти.
І сю ніч перебув в Ольги. Лежав на її ложі, як лежить лист, скинений з дерева: сумний і без життя. Як чув биттє її серця біля себе, то здавалося йому, що сего слухає не він, а инший мужчина, якийсь чужий йому і навіть незнакомий.
Минали дні за днями, а князь не виїздив з терему. Замерзла земля й упали великі сніги. Князь виїхав на лови в Карпати.
Сим разом приємно йому було віддалятися від Чагрова, що був і остав осередком його думок. А з Чагрова не приходили ніякі вісти; бодай до нього не доходили. Не бачив також нікого з Чагрових.
— "Не треба пхатися князеви на очі", пригадалися йому слова Настасі, які вона чула від брата Бориса. "А може того Чагрова вже зовсім нема?" подумав князь у хорій душі своїй. І відчув на ту думку проникливий біль в мозку, що переходив все його тіло. "Що варта без нього вся земля моя від ляцької границі аж по Чорне Море?"
Та вкінці прийшла з Чагрова вістка. Ярослав ніколи не міг собі пригадати, як вона оббилася йому об уши. Памятав тільки, як вона звучала: була кимсь до когось висказана шепотом, може службою на коридорі перед дверми його кімнати, може в складі Нікона, де заходив вибирати дарунки для Ольги й дітий, бо зближалися Різдвяні свята. Складалася з трьох коротеньких слів:
— "Знаєш? Настася хора"...
Ся вістка про хоробу Настасі оздоровила його з душевного розбиття й задуми. Наперед мов товченого леду всипала йому в жили, потому мов огнем і приском обсипала. Почув якийсь небувалий приплив енергії, як тоді під Теребовлею, коли йому грозило, що втратить праве крило своїх військ. Тільки сей приплив сил був якийсь більший і тугіший, більш особистий і напрасний.
Спамятався на добре аж у конюшні, де приказав вибрати дві найліпші пари коний і заложити до своїх саний. Опісля завізвав до себе свого лікаря й лікаря матери, взяв невеличкий відділ кіїнних дружинників і — виїхав.
Сам повозив кіньми, не оглядаючись на ніщо. Мав вражіннє, що скоро наближається до тучі. Твердим, визиваючим поглядом подивився на небо. Але воно стояло над Галичем чисте й синє; лиш повітрє іскрилося від морозу.
Гїігнав гостинцем до Чагрова.
Було то рівно в тиждень перед навечерєм Христового Різдва.
Сим разом далеко скорше довідалася княгиня Ольга про поїздку мужа. Може тому, що він зовсім ясно, немов офіціяльно їздив до Чагрова, може ізза передсвяточного руху, а може ще й тому, що зараз по повороті на замок вислав князь у великі ліси за Дністром майстрів і робітників, щоби звозили дерево на будову терему, який мав станути на середині дороги князя між Галичем і Чагровом!
— "Очарувала князя"...
То була тема нового поговору про князя і Настасю.
Княгиня Ольга, довідавшися про все, довго сиділа у матері князя. Вийшовши від матері, була знов спокійна й привітна, хоч князь уже не показувався у неї. Аж коли на Свят-вечір князь даючи дарунок найстаршій донечці, несміло подав дарунок і своїй подрузі, вона не стерпіла й вибухла голосним плачем. Плачучи вийшла до своєї кімнати. До вечері не прийшла.
А князь по сумній вечері з матірю виїхав на Свят-вечір до Чагрова. їхав отверто, дорогою, в окруженню дружинників. Дивився на синє небо, засіяне зорями і пригадав собі Христове Різдво з діточих літ своїх. І тепер їхав безжурно, як дитина, до своєї Настасі.
Велика світлиця в дворищі Чагрових, споряджена з грубих дубових бервен, зі задимленим сволоком величезних розмірів, аж сияла від грубих, жовтих як золото, воскових свіч. Тисовий стіл у ній накритий був ясно-рожевою, чистою скатертю в листкові узори, під якою вистелено пахучим сіном. На середині скатерті пишалися білі колачі, а кругом уставлені ще були миси. Заставляли саме другий раз вечерю, бо перед хвилею прибули нові гості. Все було на зразок столової застави в княжій їдальні, тільки все з дерева. Тут, при сім столі сідав колись постійно на почеснім місці покійний воєвода Халдієвич, а біля нього молодий варяжський полководець Руальд.
На дубовій долівці, вистеленій пшеничним дідухом, бавилися горіхами з ліщини діточки найстаршого сина боярина Чагрова, а матір напоминала їх, що на Свят-вечір горішків не вільно товчи, ні зубками кусати, бо цілий рік кури не неслиб яєць. Весело й гамірно було в світлиці. Весело бавилася з дітьми Настася Чагрівна. На своїм давнім місці сидів полководець Руальд, занятий розмовою з Борисом. Він вже добре говорив по нашому, й оженився зі сестрою жінки Бориса, зараз по відкриттю князя з Настасею. Тепер ще час до часу кидав оком на свою першу любку, що пильно слідила молода Руальдова подруга.
Що йно скінчилася вечера і перший раз заколядували, як на под-вірю дворища Чагрових запорскали коні княжих дружинників, і до кімнати вбіг збентежений слуга, кажучи:
— "Приїхав князь а з ним зо трийцять дружинників!"
Настася змінилася на лиці, як тоді, на сонцем залитій поляні, коли князь сказав їй, що вона гарна, і засунулася ще більше між дітий. Може тому, що гарно їй було між ними, бо сама виглядала невинно як дитя, не знаючи, що вже почала сина...