їхав уже сміливійше і скорше, але все час до часу зсідав з коня і надслухував. А як побачив по слідах, що біг княжого коня став пома-ліщий, зсів з коня, привязав його до дерева і пішки пішов дальше з собакою. Так був досі занятий слідами й думками, що тепер перший раз оглянувся по околиці, причім бурмотів до себе:
— "Туманієш, вже, старий Яструбе, туманієш!"
Околицю знав як своє гумно і скоро зміркував, що мусить бути недалеко Чагрова. Се його зовсім "збило з пантелику", як зараз таки голосно признався. Бо вже довший час крутилася йому по голові думка, що тут мусить бути женщина в грі, але чейже не Чагрівна? Адже князь і на перехід не любить Чагрових!
Нараз старий бирич станув мов поражений! Лице його змінилося і він приупав на коліна. Аж кілька річий зложилося у нього на те сильне вражіннє: несподівана поляна, на яку вийшов з гущавини з похнюпленою в задумі головою, тихе скомліннє його собаки, дрібний слід очевидно жіночих ніжок, які в ту саму хвилю побачив на сім краю поляни і пригадка останнього суду князя в справі Чагрових, що наробив багато шуму між боярами і придбав князеви славу найспра-ведливійшого, бо всі казали: "Бачиш, хоч не любить Чагрових, але не дав їм зробити кривди; Чагрів уже давно не виграв ніякої справи, аж тепер за молодого князя!"
Над усіми тими вражіннями панували у нього два почування: обуреннє на себе самого зате, що так призабув той суд князя і не пригадав собі його, навіть тут, під самим Чагровом, і страх за князя. Бо старий Яструб від часу як йому з волоським купцем утікла молоденька жінка, яку дуже любив, лишивши малу донечку, твердо вірив у те, що для відважного мужчини нема небезпеки, крім женщини, яку любить.
Ще не прийшов до себе зовсім, як уже завязував собаці рот, до чого вона привикла була у нього і знала, що від тепер треба бути дуже тихою. Був уже певний того, що князь любить — Настасю Чагрівну. Але мусів переконатися про се. Бо тут небезпека була найбільша і ніяка сила не моглаб Яструба відвести від докінчення діла. Бачив уже по напрямі слідів, куди вони пішли обоє: очевидно до жерела в лісі. При нім він тому вісім літ імив у ночі розбишацьку шайку, що довго бушувала по околиці й лагодилася напасти на дворище Чагрових. Знав добре се жерело. Але наперед оглянув уважно сліди на поляні і сказав ні то до себе, ні то до своєї собаки:
— "Ага! Розумієш? Настася Чагрівна була скорше, чим князь і досить довго мусіла ждати на нього; он куди ходила. Тут і тут збирала цвіти — ага, які! — чебрик! Значить, вони довше вже добре знаються, коли князь вказав їй, що се улюблений цвіт його матери. Сказав або й ні! Дурний ти, Яструбе. Адже ні бодяків ні дівини рвати не могла, а тут инших цвітів нема. Гм... Але що не перший раз він тут, се певне. Бо ось сліди, як підходила раз-ураз до сего краю поляни, відки мусів над’їхати і як зустрілися і як зараз разом пішли до жерела! Но, не пиро-жися так, Яструбе, се не така знов штука, збагнути по тім, що бачиш. Але ти братчику скажи, котрий раз вони бачаться, ось що!"
Пішов в напрямі жерела, хильцем, уважно. Вкінці повз на руках і ногах, лишивши собаку за собою.
Доліз до густих кущів над жерелом й уважно розсунув галузки на малу щілину.
І побачив, як князь сидячи над жерелом з Настасею, держав її в обіймах і цілував. Вона мала замкнені очі. Лиця князя не бачив. Лиш раз кинув оком на те крізь отвір гущавини і поповз назад. Дістався до своєї собаки, потому до коня і скоро найкоротшою дорогою вернув до Г алича.
Поїхав просто до дому, не на замок.
Старий бувалець мав звичай, переспати кожду трудну справу і що йно потому рішати, що робити. Повідомити стару княгиню про те, що бачив, значило повідомити й князя. Про се не сумнівався: бо надто добре знав людий. Старий весь день носився з ріжними думками і — вкінці рішився, повідомити про все княгиню Евдокію. Не вірив, що вона зможе перешкодити нещастю, але хотів мати чисту совість. Прирікав старому князеви нераз, опікуватися щиро всім, що обходитиме його жінку і сина. Впрочім не зробити ужитку зі свого відкриття, се було противне його довголітній практиці, що стала його другою натурою. Одначе знаючи, що його зате жде, пішов до монастиря св. Івана й висповідався на смерть у ігумена Данила. Про своє відкриттє не згадував на сповіди, бо ке вважав його гріхом, лиш сповненнєм служби. Вернув до дому, поцілував свою донечку і пішов на замок.
Прийшов до старої княгині й по порядку докладно почав оповідати все від хвилі, як виїхав за князем з його одіжю і своєю собакою.
Княгиня Евдокія уважно й з найвисшим напруженнєм, але спокійно слухала оповідання Яструба, не перебиваючи ні одним словечком. Вона слухала того оповідання про першу любов свого сина з дивним задоволеннєм. Свого часу була противна подружому звязкови сина зі суздальською княжною, бо мала для нього на приміті дві византійські царівни. Але улягла представленням покійного мужа. І тепер мала передовсім вдоволеннє, що на її стануло. Невістки не любила, хоч ніколи не дала того пізнати по собі і навіть постійно ставала по її стороні. Але тепер мала вдоволеннє з того, що та як лід студена Суздалька не посіла любови її одинокого сина.
Сам факт, що молодий Ярослав пошукав собі за домом радости, якої не мав в дома, не зробив на його матері злого вражіння вже тому, що вона за молодих своїх літ бачила не такі річи на зіпсутім византій-ськім дворі. Впрочім в тих часах гюзаподружі взаємини мужчин скрізь осуджувано поблажливо, а подекуди навіть викпивано таких мужів, що не мали позаподружих знакомств. У нас не перевівся ще був тоді вплив старої віри, яка зовсім на рівні ставила дітий неправого ложа з правесними і в народі і в княжих теремах. Володимир Великий був нешлюбним сином князя Святослава і боярівни Малуші, але тільки раз в життю почув за се обиду: від гордої полоцької княжни Рогніди, яку зате силою запровадив під вінець зі собою.
Правда, христіянська церков якраз тоді гострійше і з більшим зав-зяттєм, чим колинебудь опісля почала викорінювати старі погляди і звичаї. І се, а не що инше занепокоїло побожну княгиню. Вона боялася, щоб одинокий син її не втратив попертя церкви і слуг її та не опинився без прихильників; боярам не вірила тим більше, що бачила, як син постійно бере в опіку слабих і гноблених; а про почування міщанства до свого покійного мужа, які перейшли й на сина, знала аж надто добре. До того прилучилися у неї ще забобонний острах Яструба гай материнське прочуттє. І серце стискалося їй в груди мов кліщами, коли слухала оповідання бирича. Але не дала пізнати по собі, що діється в ній, тільки як бирич скінчив оповідати, щиро подякувала його за труд і твердо сказала на прощаннє: