— "На кінці найважнійше: на ніщо не придасться тобі ні досвід життя мого, ні наука других, ні єлинська мудрість, коли не памятати-меш, що все треба робити в свій час. В свій час треба гатити греблю проти повені, в свій час треба збирати збіже на полі, в свій час треба приготовляти сили до бою. Тепер якраз час забезпечити тобі мою останню та найважнійшу добич, будучу основу величі твоєї. Як на полудні Гори Карпати, так на півночі к’востоку Погорина Волость буде другим берегом ложища галицької сили й твоєї власти, що простягнеться до моря. Без того берега будеш ти як ріка, що в пісках свою силу губить. А беріг той мусиш утримати й так скріпити, щоб він став недоступний як гори Бескида. Нім ти так його скріпити потрафиш, мусиш мати поміч, нову, свіжу поміч: інакше Київ проломить той беріг, як тільки замкнуться очі мої! А поміч ту дістанеш, як — возьмеш — за жінку — суздальську княжну — Ольгу Юрієвну..."
Тут князь урвав і ждав на відповідь сина. Молодий Ярослав злегка запаленів, але не дуже: на нього зробило вражінє тільки само пред-ложеннє батька, не імя, котре він назвав. В своїх обїздках по княжих дворах бачив він ту княжну. Вона не зробила на нього більшого вра-жіння, чим яка небудь инша. Тепер він невиразно пригадував собі її бліде лице й сталево-сині очі Руриковичів, осаджені троха скісно: се був слід впливу половецької крови.
Батько, немов надумався й не даючи синови часу на дальші думки, скоро говорив дальше:
— "Ліпшої злуки нема для тебе. Суздаль і Галич держатимуть Київ мов кліщами. В союзі з Суздалем матимеш забезпечену Погори-ну Волость. І що дуже важне: не тільки відтягнеш Половців від сою-за з Київом, але й сам отримаєш у дикім степу половецькім поміч і підпору. І як би так колись — чого тобі не желаю — прийшлося тобі йти слідом прадіда твого Ростислава, то на бездорожних степах половецьких у кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні. Бо степ відчує зараз, що їде муж внучки кагана Половців..."
Старий князь перервав нагло струю своїх думок, немов жахаючися, що в змальовуванню всяких можливостей забрив аж на блудні стежки діда свого Ростислава. По хвилі докинув ще слова, мов останні каплини міцного меду, яким упоював ум свого сина: "Аж геть у далекі землі Самарканду сягає вплив Половців, їх голос і їх звязь..."
Настала'напружена мовчанка. В ній чути було, що слова молодого княжича, котрі мали її перервати, сильно заважають на будучій долі Галицької землі. Ні батько ні син не припускали, що вони ще сильніще й ще більше важко відібються на особистій долі будучого князя на Галичі. Він був дуже втомлений навалою думок, викликаних словами батька. І було йому так, мовби за короткий час розмови з батьком пережив усі його тяжкі змагання для збереження волости, якби перейшов з ним увесь жах перед безчисленним натовпом ворогів — сусідів і втягнув у себе все недовірє до людий старого, схорова-ного батька, відчувши весь тягар дорогого колпака князів галицької землі. Ніжна думка його високо розвиненого ума, який одідичив по батьку від девятьох князівських поколінь, а по матері від цісарів Византії, дрожала як золоте промінне на згадку про блудні шляхи його прадіда — ізгоя. Серед того темного, прикрого й гіркого тягару бачив перед собою лиш одну ясну точку-підпору — ту, яку вказував йому старий батько. І під тим вражіннєм промовив:
— "Я сповню волю твою, отче. Скажи мені тільки, як моя матір дивиться на те подруже."
— "Добре, мій сину. Я вже через послів і своїх і византійських розвідував у Суздалі, як стоїть та справа. Вона стоїть добре: До року можеш бути жонатий. А матір, як кожда матір: серцем воліла-би, щоб ти взяв за жінку когось з її родини й мала на приміті дві византійські княжни, нехай сам вибирає, казала; одначе й вона признає, що не знайдемо для тебе ліпшої подруги, як суздальська княжна, Ольга Юрієвна."
Ярослав відітхнув, якби дійшов до якогось постою на довгій дорозі. Немов соромлячися свого рішення в справі женячки, запитав, щоби звернути кінець розмови на інакшу тему:
— "А чи крім Київа не має Галич тепер ще якого суперника?"
Старий князь знов утішився тим заінтересуваннєм молодого сина державними справами й радо заговорив:
— "Тепер ні. Ляцкі князики поріжнені між собою від смерти їх батька (я тоді сидів іще в Звенигороді). Вони можуть тебе тільки шарпати й то лише в союзі з Київом. Одинока їх ціль — поживитися чимсь. Король угорський Геза занявсяб зовсім стяганнєм Німців на пусті части своєї землі, якби не союз з Київом. Як тільки в Чехії притихнуть кроваві міжусобиці, тоді легко тобі буде, звязатися з нею проти Ляхів, а як Емануїл покорить до решти болгарську ворохобню, що тліє ще в недоступних горах, тоді він сильно возметься до Угрів. Але ти йди проти Угрів з Византією тільки так, щоб їх не зовсім ослабити. Бо тоді їх західний сусід, князь Бабенбергський зі свого малого городця Відня йдучи з бігом ріки так може скріпитися угорською землею, що загрозить і Чехію, твою природну союзницю в боротьбі з Ляхами. Волинь за слаба супроти тебе; вона держиться Київом і з ослабленнєм його дістанеться в твої руки, як дісталася в мої Пого-рина Волость. Твій одинокий, дійсний противник — йде від сходу сонця з руської землі... Він називається: Київ. Не той старий, могутний Київ, батько городів наших, що вмів колись держати в одній руці всі наші землі, тільки той ослаблений Київ, що через свою слабість утратив своє право й хоче його відзискати в спілці з Ляхами й ордами инших чужинців — против одного Галича! Тепер Галич, не Київ голова всім землям нашим, бо Галич найсильніший! Йому й треба бути найсильніщим. Бо тут від западу що раз утратимо, се може бути втрачене на віки, мій сину... А там, від степів, хоч небезпека тяжка і велика, але вона минеться; там орда випихає орду, й ми ще напевно будемо знов панами города Тмутороканя. Бо там ослабиться кожда орда, що побореться з нами. Як бачиш — і Половці вже не ті, що були... А ту бережися від Ляхів зорко, як орел! І найбистрійших воєводів давай на Перемишль. Бо Ляхи, хоч тепер убогі й слабі, якраз тому небезпечні на будуче.