— "Так?" запитав. "Від кого?"
— "Всі оповідають. Шкода його!"
— "Хоч не любить Чагрових?"
— "Хоч не любить Чагрових! Яж не казала, що він їх має защо любити".
Князь тронутий глибоко вісткою про те, що всі знають про його нещасливе пожиттє зі жінкою, мало не втратив панування над собою й не відповів мимохіть, що є защо любити Чагрових. Чув і розумів уже, що ся дівчинка з роду Чагрових дуже йому припадає до вподоби. Розмова з нею плила йому як вода зі "жерела Настасі". Не так, як з мовчаливою жінкою, що говорила багато лиш тоді, як на щось жалувалася. Кілько він дав би тепер зате, щоб не мати тої жінки! Віддав би зараз і Погорину Волость і навіть Бужськ. Але діти, діти! подумав зі жалем.
Ратувався, як міг, перед власними думками. "Ся не надається на княжий двір; така розмова, як тепер, добра на два-три рази!" сказав собі з болем і щоби впевнити себе, що має слушність, запитав:
— "Але ти може більше цікава знати про те, що думає князь, які заміри має, які спілки і союзи, чи не хоче робити яких нових походів, проти кого і пощо?"
Був майже певний, що вона відповість: хочу знати про двірське життє, про жінку князя, чи не має любки і т. п. Але якеж було здиву-ваннє князя, коли молода Чагрівна оживилася ще більше як тоді, коли він "переказав" їй, що вона дуже гарна і сказала:
— "Так. Я дуже хотілаб знати особливо те, чому князь Ярослав не хоче Київа? Він все ще так говорить?"
— "Від когож ти се знаєш?" в найвисшій мірі здивуваний запитав Ярослав.
— "Якто від кого? Полководець Руальд говорив про те вже кілька разів у нас і брат Борис також. А свояки й бояри, що заходять в гостину! Вони гадають, що я таких справ не розумію і говорять при мені про все. Але й вони не все розуміють. Раз оповідав Руальд, що князь Ярослав був би такий великий, як Володимир або навіть Святослав Завойовник, як би був на Вишневій Горі під Теребовлею не побачив побитих полонених і цілі купи відрубаних рук..."
Спустила очі й ще закрила їх долонями, як би не могла знести картини, яку викликала в уяві своїми словами. І добре сталося, що не дивилася на князя Ярослава. Бо він дуже мінився на лиці. Мав розвяз-ку свого зречення в Київі і свого вражіння по заняттю гирл дунайських: зрозумів, що зломало й розпрягло лук його внутрішньої сили. Боявся, що зрадиться перед тою молодою дівчиною,— він, що підступом брав старих, розумних князів! Чув, що тоді прислоб його щастє, як банька піни.
Встав.
— "Як не скажеш в дома нікому, що ти зустрілася з тим волинським дворянином, що мав суперечку з твоїм братом ізза вбитрго коня, то я невдовзі приїду знов на ту саму поляну, де вперве побачив тебе. Будеш там?"
Змінилася злегка на лиці, як тоді, коли їй "переказав" комплімент і по хвилі відповіла, але дуже тихо:
— "Може".
Князь взяв коня за поводи й підпровадив Настасю на ту поляну. Багато був би дав за кілька цвіток чебрика з її ручки. Вона очевидно догадалася, бо зірвала троха чебрика, але не подала його Ярославу, тільки порозкидала незначно біля себе. Він з усміхом позбирав міцно пахучий цвіт, сів на коня і поїхав — скоро, скоро, не оглядаючись.
Летів, як вихор і чув у собі силу вихру. Любов починала вже лічити тяжку рану душі, завдану під Теребовлею,— заки сама почала завдавати рани, ще глибші і ще тяжші. Думки лискавицями шибали йому по мозку і трудні заміри та великі пляни, які були йому ще так недавно не під силу, тепер видавалися легкими як перо. Великий огонь любови, що починав палахкотіти в нім, немов домагався величезного пального матерялу.
Молодий князь почував себе дуже сильним і дуже щасливим — і все кругом хотів таким зробити, хотів укріпити державу свою з усіх сторін, затворити карпатські провали панцирними полками, на віки замкнути для Галича всі гирла Дунаю, скріпити Червенські Городи і границю Попраду, заняти святий Київ і степи половецькі, а в середині перевести реформи, яких не могли зробити навіть Володимир Великий і Ярослав Мудрий!
Летів як вихор до замку, немов боявся, що на те все не стане йому часу. Бо сили стане! Мав вражіннє, що все, чого до тепер доконав, було тільки зачетом, який йому наперед виплатила його любов.
Приїхав дуже пізно.
Весь час не знав, яка пора, хоч багато разів дивився на небо.
Усміхнувся до себе, думаючи:
— "Як би так була мені принесла якого питного меду, був би я переконаний, що дала мені "напитися" — любовного чару. Але — я пив там лише жерельну воду і то з влясних рук..."
ЯК ДВІЧІ ВІДКРИЛИ ТАЙНУ князя
Глава третя, котра оповідає про перших сватів до старшої донечки князя; про просьбу австрійського князика; про виїзд князя в звичайнім напрямі і про обережні за-ходи бирича Яструба, щоб відкрити, куди князь їздить; про Яструбовий успіх і його оповіданнє княгині-матері; про відвідини старої княгині у сина та про найбільш памятний виїзд князя на Мені поляни коло Чагрова; про найдовшу розмову князя з Настасею і про те, як їх обоє відкрито в чагрівськім лісі серед ночі при більшій скількости свідків.
Вже в замковій брамі запримітив князь якийсь незвичайний рух і воїнів у чужосторонних одягах. Придивився їм: то були Угри і ще якісь німецькі ратники. Начальник замкової сторожі, молодший син воєводи Надітича, приступив до князя в новім, як все, панцирі й при блискучій збруї тай повідомив князя, що приїхало посольство нового угорського короля Стефана й австрійського князика Гайнріха ("Язо-міргота"), перше з великими дарами.
— "Що за діло може мати до мене новий угорський король?" подумав князь. "Бо він від кількох літ засипає мене дарами"...
Пішов до своєї кімнати. Памятаючи батьківську науку, що кождого треба як найскорше вислухати, особливож чужих послів, бо вони можуть принести вісти, яких опізненнє може мати необчислимі наслідки, визначив обом посольствам послуханнє на слідуючий день в полуднє — хоч дуже нерадий був з того, що не зможе поїхати до Чаг-рова.
Засипляв уже з думкою про Настасю, не про скуку. Спав твердо і встав оживлений, немов відроджений. Вже вчасним ранком взявся з охотою до полагоджування ріжних справ. Лице Настасі троха перепиняло його в праці, але посидівши хвилю з думкою про неї, тим живійше брався до роботи. Між предложеними собі списами жалоб знов побачив жалобу старого — Чагрова на якогось сусіда. Се йому звичайно відбирало добрий гумор. Але тепер ні. Покликав Гражданця й казав собі переповісти між иншими також справу Чагрова. Гражда-нець, знаючи, що князь не любить Чагрових, почав: