В дальших рядах віча вчинився шум і почалися розмови. Старий боярин Судиславич з йовяльним лицем крикнув як міг найголоснійше:
— "Було шуміти тоді, як питав голова галицьких міщан, а не тепер. Я вам своєї голови не дам, аби ви могли тут розібрати, хто по ким ішов, але й ваші голови можуть спокійно слухати. Як через вас помішаю князів, то не моя в тім буде вина!"
Знялася веселість. Князь підняв руку в гору і боярин говорив дальше:
— "За Ярополка Ізяславича упімнулися о свої волости старі отчичі їх: о Волинь син Ігоря, внук Ярослава Мудрого, Давид Ігоре-вич, а о теперішню Галицьку Волость сини Ростислава Володимирича. Про їх заходи, напади, війни й переговори не скажу нічого поважним галицьким міщанам, то було їх тілько, кілько гривен і куниць мають у своїх дворищах галицькі купці. Вкінці було досить тих міжусобиць навіть київському Великому Князеви Всеволоду і він лишив в руках Ярополка Ізяславича тільки саму Волинь; Галицьку Волость віддав Ростиславичам, а Погорину Давидови, внукові Ярослава Мудрого. Ярополк, князь волинський, не вдоволився тим і пішов війною на Ростиславичів, але був убитий в часі походу проти них. Тоді Волинь забрав Давид Ігоревич, князь Погорини, що рівночасно втратив Погорину, яку знов загарбав київський князь Всеволод. Як київські князі дбали від тепер о те, щоб Погорина Волость не була в одних руках з Волиню, так Ростиславичі мусіли дбати, щоб вона не була в одних
6 1540-1 руках з Київщиною. Се було таке очевидне, що через те втратив очи князь Василько Теребовельський, на якого Давид кинув підозріннє перед київським князем Святополком, що він хоче позбавити його По-горині. В війні, що вивязалася з очий князя Василька і тревала чотири роки, Давид, внук Ярослава Мудрого, втратив свій стіл; забрав його київський князь Святополк. Ще за його життя засів на нім його син Ярослав Святополкович, що літ тому ЗО погиб у війні з Мономахом, що ми всі памятаємо добре. Ще в часі тої війни сидів на Волині син Мономаха Роман, опісля син його Андрій, що помер літ тому двайцять. По нім заняв Волинь Ізяслав Мстиславич, внук Мономаха, з котрим воюємо тепер, по нім Святослав Всеволодич, а по нім знов Ізяслав Мстиславич. Від коли він в останнє усадовився біля київського стола і жде на смерть Вячеслава, передав Волинь "блюсти"7 брату свому Святополку. Тоді покійний батько нашого князя заняв частину Погорини, щоб вбити клин між внуків Мономаха, що все робили київські князі. А на нижній Горині є городи Степань, Городен і Дубровиця; там засів недавно син Давида, правнук Ярослава Мудрого, князь Все-володко так, що навіть потомство того, що дав привід до виколення очий Василькови, має своє гніздо. І кому тут кривда? І чиє тут право нарушено чи потоптано?"
113
— "Є, є так, що їх покривджено!" загули враз висланці галицького міщанства. "Деж волость нащадків первородного сина князя Володаря?! В чужій Волощині?! На гіркім хлібі ізгоїв!?"
Счинився шум. Бояри закричали, що віче, скликане в справі полонених, полагодило вже все, що треба. Міщани закричали, що віче має право, займатися всіми справами. Дальші ряди вже від довшого часу не знали, о що ходить і тепер підняли оглушаючий крик. Втім дзвони Василькової церкви задзвонили на вечірню. Князь встав і пішов до церкви. Віче було скінчене. Галицькі міщани підозрівали єпископа Косьму, що то він дав потайки приказ, задзвонити на вечірню, хоч пора вечірні ще не прийшла. Вечірню почав правити сам єпископ Косьма. Князь, навчений досвідом, постановив собі в часі вечірні, ніколи не скликати віча до Галича, де галицьке міщанство не таку моглоб счини-ти буру в інтересі прав Володаревого потомства та заспокоєння своєї ворожнечі до Володимиркового сина.
Але в однім мали слушність галицькі міщани навіть зі становища його як галицького князя: війна за Погорину Волость ще не була скінчена, бо ще в преділах її стояло військо Ізяслава. Князь постановив очистити її з ворожих відділів.
Вівторок рано заревіли роги з теребовельського замку і князь Ярослав рушив на північ здовж правого берега Гнізни в напрямі на Горинь. Рівночасно бігли гонці на городи Пліснеськ, Бужськ і Звени-город з приказами, щоб уся залога тих городів як найскорше відійшла з них і зібралася в городі Шумську на ріці Велі. В два дні дороги за
Теребовлею отримав князь гонцями відрадну вістку, що перемиський воєвода Надітич розбив на прах ляцьких князиків з Сандомира й Кракова, знищив ляцькі городи за Попрадом, обляг Сандомир і частину злишних військ відіслав до розпорядимости князеви та що вона знаходиться вже на пів дороги до Звенигорода. Князь на ту вістку згадав старого воєводу Халдієвича і щиро помолився за усопшого.
Вагався хвилину, чи не скріпити свобідними силами Надітича сто-рожевих полків від границь Угорщини; але по нараді з полководцями рішився прилучити ті сили до своїх військ і з радістю рушив у дальшу путь.
А як перейшов лісисті Медобори, шумлячі роями диких пчіл і шер-шенів і вступив на кріваву землю Погорини, де з її вохких лісів і знад її озер підіймалися мраки з тепличин і мочар, застав у ній загальну шарпанину своїх залог з розсипаними скрізь військами князя Ізяслава. І закровавилися ще дужче болота і глухі лісні дебри Погорини, де на старих урочищах молився народ ще старим богам потайки. Глухо застогнали прастарі дуби святих гаїв від походу галицьких полків, получених з залогами Погорини. Серед тої глуші молодий князь з жалем згадував управлену й загосподаровану землю галицьку, де владах цвили вже десь пахучі бози і ясмини, де цвіт черемхи наповняв уже воздух всіх кімнат його терему. В крівавім поході дійшов аж до Десни, виловлюючи заблукавші відділи київських військ, що ставили завзятий опір, бо між ними розійшлася вже вістка про те, що зробив їх князь з полоненими Галичанами і вони боялися пімсти Ярослава.
А молодий князь Ярослав був уже до краю втомлений походом і ще більше переживаннями своїми. Його постійно мучила думка про те, що йому особисто прийдеться заплатити за ту нещасну волость, бо не сходила з тямки страшна ціна, яку дав за неї галицький народ на очах його. Чув, що боротьба за Погорину Волость по столітнім треванню дійшла вже до такого стану, що му сіл а тепер скінчитися і що він допивав останні каплини великої, гіркої чаші.