Всі звернулися в його сторону. Звернув увагу на нього й цісар Емануіл тай рухом руки прикликав перед себе. Мирослав пішов, станув перед престолом і вклонився, як кланяються бояри галицькому князеви. На лицях присутних було обуреня, тільки молодші дами двору цікаво дивилися на те й усміхалися незначно, бо їм сподобалося, що щось нового перервало одноманітність таких принять. Усміхнувся й цісар тай запитав Мирослава через товмача:
— "У вашім Галичі нема таких звичаїв як тут?"
Мирослав вмів по грецьки, бо вчився разом з молодим князем, але не мав відваги, говорити тут тою мовою й відповів по українськи:
— "Як хтось князя дуже о щось просить, то чому ні, впаде й на коліна. А так, то лиш у церкві клякаємо перед Богом".
Товмач переклав його слова на грецьку мову й між зібраними щезло обурене, а зявилося на їх лицях заінтересуванє тим молодцем. Цісар Мануіл ждав очевидно на те, щоб Мирослав передав йому поклін від нового князя, хочби й стоячи. Але молодий посол галицького князя був такий заклопотаний тим, що всі звертали на нього увагу, що думав тільки про те, якби то було добре, коли-б на його місці стояв покійний боярин Микулич. Йому представився в уяві провал, в якім лишив убитого і слези станули в очах.
Цісар, щоб випровадити його зі заклопотання, завдав аж кілька питань одно по другім — про смерть свого приятеля, князя Володимирка, про вступленнє на престол його сина та про здоровлє його матері, княгині уЕвдокії. Мирослав відповідав, а товмач перекладав, але так лихо, що вкінці Мирослав зважився говорити по грецьки. Се викликало нове заінтересуваннє ним. Він говорив досить добре, а де не ставало йому слів, помагав собі українськими: з чого товмач був дуже радий, бо мав менше труду.
Не були се послухання дипльоматичні, тільки т. зв. вступно-по-клонні. Царгород, як спадкоємець Риму, уважав себе одиноким прав-ним паном і володарем усего світа. (Хоч нищений внутрішним зіпсу-тєм, не міг уже сам оборонити навіть своїх посілостий перед наступаючим зі Сирії й Єгипту народом Сараценів). І для того перед усяким хочби найпильнійшим діловодством з чужими послами відбувалося на тім дворі вступне принятє чужинців, на якім розкладано перед їх очима всю велич і весь блеск двора імператорів. Але мимо того, чи як раз для того нецеремоніяльне поведене Мирослава не всім сподобалося. В часі обіду, який відбувався для послів в золотій салі, а на який запрошено й Мирослава, оповідали, що самому ціса: реви зробила його жінка виговір, що невідповідно забавлявся з тим молодим варваром. По обіді всі посли й товмачі отримали дарунки — по дванайцять міліярезій. А Мирослав отримав тричі по дванайцяти, причім препозит, що роздавав ті гроші, пояснив, що найменше буває трьох послів з чужих земель і йому виплачується за трьох.
— "Коли о те ходить", замітив Мирославу якийсь з італійських послів,— "то тебе обманили, бо найменше приходить тут пятьох-шістьох з одної держави: меншу скількість послів уважають ті двораки за обиду".
Мирослав не хотів зразу приняти гроший, кажучи, що його князь заосмотрив його на дорогу, але той сам італійський посол переконав його словами:
— "Бери! Вони обідруть тебе в місті і з того, що дали й з того, що ти привіз зі собою. Не бійся! вони не за щедрі!"
Вечера для послів відбувалася в пентакувуклії св. Павла й знов усі отримали по 12 міліярезій, а Мирослав 36, причім сусід сміючися до Мирослава, сказав до нього тихо:
— "Тільки почисли, якби вас було десятьох, кілько на тобі заробили на сім дворі!"
Щойно другої днини почали з Мирославом говорити про властиве діло всякі стратори й безчисленні патриції, причім головно розпитували його про сили галицького князя, скількість і розклад та уору-женя полків, грошеві й инші засоби. Мирослав не маючи до них довіря, відповідав дуже обережно, а коли не міг довше викручуватися від їх запитів, зажадав, щоб його допустили до імператора, котрому все скаже.
— "Ти гадаєш, що наш імператор такий як галицький князь, до якого кождий все має доступ?" запитав його злобно якийсь дворянин. Се до живого діткнуло Мирослава й він відрізав:
— "Тим, що галицький князь допускає людий до себе — він ліпший від вашого імператора".
Се викликало безмежне обуренє. Мирослава щойно за тиждень допустили до приватного кабінету цісаря на послухане.
Мирослав вийшов з нього вдоволений, але зарікся, що ніколи більше не поїде послувати на царгородський двір.
Так полагодивши свою найпильнішу справу, пішов помолитися на могилу батька й опісля почав оглядати царгородські церкви тай инші памятки.
Почав від св. Софії, перед котрою на високім стовпі сидів на коні Юстиніян Великий з золотим яблоком в лівій руці, праву руку простираючи в напрямі Єрусалима. Перейшовши семеро дверий, вступив у найбільшу і найкрасшу церков православних, де найбільше вражінє зробила на нім відома на Руси ікона Святого Спаса та множество стовпів з червоного мармору, чудно окованих і лежачі в них мощі. Потому пішов "Царевим Путем", при котрім на третім холмі стояв привезений з Риму 90 стіп високий стовп царя Констан-тина з багряного каменя порфіра, скріплений по швам мідяними обручами в виді вінців. Оглянувши його, знов вернув до св. Софії, біля котрої, недалеко церкви Пресвятої Богородиці стояв женський монастир з мощами св. Евдокії, іменниці галицької княгині. Дальше оглянув монастир Панагран з главою св. Василія. Вражіння з тих святинь так його втопили, що вчасно пішов спати.
На другий день пішов раненько к Теодору, до монастиря твердого закона Студитів; хотів бачити місце, де виховувався "святий старець", ігумен Данило, которого поважав. Дуже здивувався, побачивши золотом і жемчугами прикрашену церков Студитів і навіть їх трапезу біля золотих воріт, де їла студитика братія, а під котрою лежали мощі Теодора Студійського. Богатство сього монастиря походило з Руси, котра віддячувалася йому за устави, тріоди й инші церковні книги, які головно відси спроваджувала.
По кількох днях такої блуканини по пишнім городі подумав Мирослав знов про могилу батька.
При помочі галицьких купців вишукав якогось каміняра й зробив з ним умову в справі надгробного каменя на могилі батька. Заплатив каміняреви згори при свідках всю належитість і вишукав різьбаря, щоб вирізав на камені напись.