Витримав його благословенне й довшу молитву над своєю головою тай усадовивши біля себе, сказав:
— "Отче, я попросив тебе задля поради в дуже важній справі. Як ти може чув уже, завтра боярська рада має рішити, чи буде мир, чи війна з Київом ізза Погорини, яку прирік звернути мій покійний батько. Я хотів змити батьківську вину..." (Тут князеви мимохіть напиралися слова: "Але відколи мені сказали, що я сам став батьком, не можу сього зробити". Одначе переміг себе й докінчив так:) "Але вже на нинішній нараді бояр зміркував я, що більшість за війною. Ти знаєш добре, що я, як молодий князь, якому ще навіть не склали присяги бояри, не можу явно виступити проти волі їх. Чи ти не міг-би рано перед радою довідатися від тих поважних учасників ради, що заїхали до монастиря, чи вони будуть за війною, чи проти війни й мене про се повідомити?"
Старець насупив брови, встав і витягаючи праву руку, промовив слова Святого Письма, чого саме сподівався молодий князь:
— "Слишасте, яко речено бисть древним: не убієши! Аз же глаголю тобі, яко всяк гнівайся на брата своєго всує, повинен єсть суду і геєнні огненній".
Чи ізза великої втоми молодечого тіла князя, який не привик до неспаних ночий, чи ізза натовпу вражінь і думок останньоє днини, чи під впливом сего дивно строгого монаха-старця, досить, що князем заволодів якийсь горячковий жах. Чув себе вельми грішним перед тим оли-цетвореннєм Святої Книги. Йому здавалося, що стоїть перед ним не той сухий, винищений постами старець, тільки Святе Письмо й говорить до нього про пекольний огонь. В очах зробилося йому червоно від огню, що пік його уяву й обхоплював усе кругом. З трудом видержав дальшу розмову зі старим ігуменом.
Як ігумен вийшов, князь не міг відразу заснути, хоч був дуже втомлений. Вже настав білий день, як сон зморив його й він заснув. Стара княгиня, довідавшися від прислуги, коли заснув її син, заборонила його будити скорше, як на раду бояр і полководців, що мала рішити війну, як всі вже чули й знали.
В ПОЧАТКАХ ВОЄННОГО КРУГОВОРОТУ
Глава пята, котра виясняє, чому по ухваленню війни зблід молодий галицький князь; які він укладав пляни з воєводою й куди мали роз'їхатися його посольства, та як один з учасників посольства, Мирослав Крушина, затягнув довг і яку довжну грамоту виставив і яких людий притім пізнав; а не вияснює ся глава, що вийшло з того знайомства.
Хоч війна ще не була формально постановлена, але все відбувалося вже в її круговороті.
їм я війни: несподіванка, а символ довг, а тло чорне пожарище, а письмо її червоне. Вона багатьох убиває збруєю, а ще більше трудами й голодом. Вона нищить багато тих, що беруть у ній участь і ще більше тих, що не беруть в ній участи. Вона приносить зі собою несподіване множество страху й трудів, болю й тягарів, положень і знакомств, про які людям ніколи й у снах не приснилося. Вона кидає людьми в далекі землі, на високі гори, на глибокі води. Показує їм отворені рани й темне дно розпуки й смерть. Всіляку
смерть, небажану й бажану і навіть пожадану. Але не ті найбільше нещасливі, що були в страшних руках війни; бувають і такі, яких вона ощадила, а які в чдальшім життю жалуються їй словами: "Чому ти не забрала нас у сиру земленьку, в муках конання?" Вона показує людям, як сила замагає силу й які ріжні є сили на світі, і як хитрість збиває силу з ніг і як припадок панує над усім, мов збиточний хлопчик в кімнаті, повній дорогоцінного скла. Але й він не годен змінити того, щоб вода не плила й каміннє не котилося вниз. Бо вічні є закони світа і як тягар олова, так тягар провини все падатиме вниз.
Молодий князь спав, аж поки сонце не стануло над найвисшими недеями Горганів і в княжих теремах не зібралася повйа рада бояр. Тоді збудили його й він убравшися, поспішив на раду. Був втомлений і блідий та мав дивне вражіннє, що втратив не тільки половину днини, але й пів життя, бодай того доброго, сонішно-го, щасливого життя. Як золотий промінь, що лучив його теперішні турботи з веселістю минулих днів, блимала в нім думка про сина. Нею оживлений увійшов до радної гридниці, що була заповнена до краю.
Його привитали як вчера, тільки може з іще більшою пошаною. Сим разом нарада не тревала довго. Така велика більшість заявилася за війною як за чимсь самозрозумілим і немов поставновленим, що меншість замовкла й своєю мовчанкою немов потверджувала становище противників. Щойно по промові воєводи Халдієвича порішено, що князь може ще провадити переговори в справі замирення на основі відступлення двох східних городів Погорини. Але в можливість мира не вірив вже ніхто й бояри таки зараз розїхалися, приготовлятися до походу; київського посла повідомив великий печатник, брат перемиського воєводи й приятель Халдієвича, що князь і рада бояр постановили предложити київському князеві поділ Погорини та що в тій ціли виїде до Київа окреме посольство.
Князь ішов з воєводою Халдієвичем до своєї кімнати, як приступив до него лікар княгині й вклонившися, сказав, що мавби щось заявити князеві на самоті. Молодий князь в переконанню, що лікар говоритиме про новонароджене дитя, відповів:
— "Говори! Я не маю тайн перед старим приятелем мого батька".
Тоді лікар отягаючися, сказав:
— "Молода княгиня зовсім уже здорова".
— "Син?" з ніжною гордістю й укритим острахом запитав князь.
Лікар замнявся й по хвилі відповів:
— "Княгиня повила — донечку..."
Бліде лице князя зблідло ще більше так, немовби вся кров сплила з нього. Опісля червень почала йому підступати й дійшла аж до очий. Запримітили се і лікар і воєвода тай оба почали нараз,
говорити. Але князь не чув, що вони говорять. По хвилі прийшов до себе й обернувшися до воєводи, сказав дивно твердим тоном:
— "Ходім! Треба кінчити діло!"
— "Розпочинати, княже!"
— "Нехай буде розпочинати!"
Вступили до кімнати князя, перед котрою, як все, куняла медведиця.
Ярослав, як усі мужчини з його роду, скоро приходив до себе. Він був вже зовсім спокійний і сказав до воєводи:
— "Думаю, що найважнійша річ, відтягнути Угрів від війни".
— "Так!" відповів воєвода.
— "А що зробити з Ляхами?"
— "З ними не стоїть говорити, бо вони занадто бідні й голодні, щоб не пішли скрізь, де тільки сподіваються, поживитися. Впрочім маю певні вісти, що війною проти нас можуть піти тільки два ляцькі князики: краківський і сандомірський. Першого розібємо над По-прадом, а другого треба ще в осени, а найдальше в зимі облягти в його курнику".