Старий боярин почервонів з досади і тяжко сів на тисове крісло, а з членів ради піднявся суперник владики о вплив на Володимирка, княжий заступник у судейських ділах, Гражданцем званий і попросив князя о голос. Князь знаючи, що він своїм звичаєм спробує завдати владиці якесь круте питаннє, сказав:
— "Нім почую вашу думку, мої достойні дорадники, прошу воєводу Халдієвича, представити скількість і силу війська нашого та висказати свою думку про те, чи, як довго і з яким успіхом моглиб ми видержати напір Київа й усіх союзників його!"
Се рішеннє князя припало до вподоби і прихильникам і противникам мира. Перші чули, що князь в той спосіб старається впровадити нараду на спокійні тори тай сподівалися, що вже зі звіту воєводи покажеться, що нема потрібної сили на веденнє нової війни бо всі знали, що покійний Володимирко надшарпав свої полки і думали, що княжий скарб пішов на веденнє війни та на перекупства сусідських полководців. Другі знов були вдоволені тим, що князь дає в той спосіб річеву основу дальшій нараді і то над справою війни, а не мира. А одні і другі тішилися тим, що князь не допустив до голосу спритного правника, котрий уже за часів, Володимирка не одному бояринови дав доброго чосу в процесах своїми штучками, яких навчився в італійських школах і византійських академіях, а любив мішатися також до справ, на яких не багато розумівся.
Старий воєвода Халдієвич відступив від печатника, вклонився князеви і підійшовши блисше до престола, станув обернений лицем до ради, витягнув ізза широкого пояса невеличкий "хартос" з самаркандського паперу, розвинув його і не дивлячися в нього, почав повагом говорити:
— "Такі тепер сили і розклад полків княжих: В Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі та пригородах їх стоїть "дванайцять княжих полків, між ними два полки чужих наімників; в Гнойниці три полки, в Шумську, Тихомлі й Вигошеві по два, в Бужську і Ярославі по одному, в Сяноці і здовж його провалів два полки, в Синевідську і провалі тухлянськім два, в провалах Бурсуків Діл і Родна Баня два, в Ушиці оден, в Пліснеську, Тисьмениці й Коломиї по одному, разом 33, в тім пять полків чужих наємників. В те не вчислено сторожевих і посилкових відділів у Вістовій, Любачеві, Гологорах і Бакоті, бо вони також в часі війни мусять робити свою службу, хоч і в инших місцях. Майже вдруге тільки сили представляють полки і відділи бо ярів, розміщені в усіх инших городах і при дворищах бояр"...
— "Вони в потребі княжі полки!" лунало з усіх сторін салі від прихильників війни.
— "Ще не показав ніхто потреби війни!" — відгукували противники її.
Князь підняв руку і рада стишилася. По окликах бояр знав уже, хто за війною, хто проти війни, а хто нерішений ще, чого зрештою і перед тим сподівався: перший оклик походив від прибувших полководців і тих бояр, що мали свої добра в безпечних місцях, як майже всі, що сиділи в Карпатах і на Підгірю (з виїмкою "припровальних") тай ті, що сиділи в глибині краю або були начальниками недоступних городів. їм війна, навіть програна, все таки могла принести більше користи чим страт. Инші були проти війни. Вони очевидно були в мен-шости супроти перших бояр і полководців, що також з малими виїмками походили з бояр. Але та меншість не була така, щоб її неможливо було зробити більшістю. Старі бояри, що стояли вже над могилою, не висказали своєї думки. На них міг мати вплив єпископ і старий ігумен монастиря св. Іоана, де неодин з тих старців заходив і любив перемешкувати.
В сій хвилі рішився князь, по бесіді Халдієвича і звітах скарбника та начальників житниць і складів оружа, перервати нараду до завтрашнього дня ji в тім часі вплинути на Гражданця, котрий був спритним бесідником та звести нерішених бояр з єпископом й ігуменом.
Воєвода говорив дальше:
— "В разі нападу на нас можемо ще числити на оружну силу городів, то є міщанства, котра докладнійше дасться обчислити щойно по перегляді писемних звітів поодиноких начальників, які саме порядку-ються в княжій канцелярії. Сили ті можуть при добрих обставинах навіть рішати, як свого часу рішили в обляженім Звенигороді; одначе в склад походних полків увійшлиб на разі тільки в незначній мірі. В разі великої потреби і якби були гроші, можна-б ще старим звичаєм набрати ратників що пятий впавший жереб по всій землі галицькій. Але се вимагає часу...
"Труднійше друге питання, яке завдав мені мій князь. Воно тому труднійше, бо ще не знати, з якими силами рушать проти нас противники. Кождого з окрема ми не боїмося. Навіть блискучий Київ не страшний нам, якби ми заступили йому путь, станувши здовж східної границі. Бо ми за плечима мали-б свою волость, твердині Погорини, Пліснеськ і Теребовль, де твій покійний батько, княже, нагромадив доволі засобів і сосудів. А київські полки малиб за собою лиш шляхи далекі і ліси великі. Можемо приняти, що тепер Київ двигне проти нас около три четверті тілько полків, як має наш князь тай усі бояри і що майже вдруге тілько прийде йому в поміч з союзних волостий Рури-ковичів. З ляцьких князів лиш два входити можуть в рахубу: краківський Владислав і сандомірський Генрик, останній не конче напевно, бо має тепер клопіт з племенем Ятвягів і разом з братом Мечиславом, князем гнізненським та братом Болеславом, князем мазовецьким ненавидять краківського, а всі вони не любляться між собою. Супроти того найбільшу небезпеку представляє король угорський Геза, шурин Ізяслава, що зараз двигнеться на Сянік і Перемишль, тай задержить ще до того частину наших сил у Провалі Тухлянськім і на Родній Бані. А на Кучелемин, Ушицю і Бакоту скочить ще князь берладсь-кий, Іван Ростиславич, внук Володаря!"...
Тут прихильники війни замахали руками. Далися чути оклики:
— "З якими силами? Деж у нього полки?"
— "З волоськими чабанами, з половецькими розбишаками, зі степовими волоцюгами!"
— "Лекше струбіти їх, як удержати!"
— "Чиж вам за мало сил ворогів, які я вичислив перед тим?"
— "А деж союзники наші? Де цісар Мануїл? Де князь суздальський? Де половецькі хани?" Лунало з усіх сторін, аж поки Ярослав не підніс в гору руки. Рада втишалася і воєвода говорив дальше: