Такі заслуги положив в останних часах супроти держави старий воєвода, родом з Володимира Волинського; він памятав іще діда теперішнього князя і був при хрещенню Ярослава. Ярослав шанував його може навіть більше чим батька, бо був се чоловік без підступу і хитрос-ти, тип старого, правдомовного лицаря. А старий воєвода любив молоденького князя, що від колиски виростав на його очах. Він учив його воєнної штуки, перший показував йому, як уставляти градні сосуди, як висилати наворотниці, як уставляти військо до бою.
Молодий князь сердечно привитав старого воєводу, могутного провідника бояр, оправдуючися перед ним, що досі не міг його попросити на розмову.
— "Знаю, знаю", відповів старий воєвода, приймаючи запросини, сісти біля князя, "тепер був у тебе, княже; київський посол."
— "Якраз в тій справі хочу тебе просити о пораду, нім скличу раду бояр. Я тепер вагаюся в тій справі, хоч недавно рішився був проводити війну і навіть приказав кільком полководцям, приготовити все до скорого походу. Як твоя думка в справі мира з Київом?" — запитав князь, хоч знав, що воєвода буде за війною.
Йому було ніяково, що підходить учителя свого. Але в душі оправдував себе науками батька, котрий йому нераз говорив: "Будь хитрий лис і розумний як вуж, а думок своїх не зраджуй нікому, бо ти князь і рівного тобі нема у волости твоїй". Ще в острійшій формі, хоч ніжнійшим тоном, вбивала йому в память те саме і матір, що любила його понад усе. Для неї все тут було й остало чужим і синови свому нераз говорила, що тільки його очи пригадують їй рідний край з його веселим сонцем. Ділав докладно по науці батька. У своїй грі почав відчувати якусь невідому перед тим приємність, яку відчуває все слабша людина, коли має нагоду перемогти міцнійшу. Але та дивна приємність була така тяжка, як гріх. Він аж мусів боронити себе перед нею, толкуючи собі що тільки в той спосіб дотримає батьківської присяги і може тим вратує батька від адських мук, що так не допустить до війни і проливу крови. Але тягар почував мимо всего. І знов пригадав собі слова владики, про тяжкий великокняжний клобук, одідиче-ний по батьку. Старий воєвода не знав, що діється в душі князя. Звичайно запитав:
— "Хочеш сказати в справі видачі городів Погорини?"
— "Так."
— "Чи ти прирік уже що послу київського князя?"
— "І так і ні. Я показав перед ним охоту до мира. Але стануло на тім, що вперед скличу раду бояр."
— "Ти розумно зробив, княже",— відповів старий воєвода, видимо втішений тим, що його ученик так спритно знайшовся в першім державнім ділі. А молодий князь почервонів від того признання, почуваючи, що властиво відступом отримав його, бо не признався до своєї ошибки. Старий воєвода, немов прочуваючи се, запитав:
— "А як далеко посунув ти свою охоту до замирення княже?"
— "Я застеріг собі, що не віддам Бужська!"
— "Дуже гарно застеріг ти се, княже, бо сей город то ключ до волости твоєї від півночі і до Погорини не належить!"
Тут князь переповів воєводі свої думки і побоювання, які мучили його в церкві св. Богородиці на похороні батька. Замовчав тільки те, що богате міщанство подякувало за запросини на велику стипу по покійнім князеви, бо не хотів сам показувати навіть воєводі, що не може числити на поміч міщанства.
Старий воєвода уважно слухав оповідання Ярослава, а коли той скінчив, відповів:
— "Так, ти, княже, одідичив по покійному батьку своїм не тільки волость, але й ум його. І він так усе думав про всякі можливости в будуччині, все обдумував докладно, що може бути і як може бути і як боротися з тим, що наступити може. Але",— старий воєвода все думав по-вояцьки,— "твій покійний батько знав, що в усім є такий лад, як у війську: наперед ідуть наворотниці, щойно за ними головна сила війська; полк, пущений до бою, вже не в твоїх руках, він має вже власну долю, як стріла, випущена з лука, а твій ще тільки той полк, що дивиться на битву. Наворотниця може вернути розбита. Се не значить ще, що битва програна. А програна битва не значить іще, що війна програна. А програна війна не значить іще, що волость втрачена, княже! Але те, що випустиш з рук добровільно, не є вже у тебе, а коли випустиш ворогови, то втрату подвійно болючо чутимеш! А як се буде цінна річ, то втрати взагалі забути не мож. Ти слушно уважаєш Бужськ ключем свого Галича, але мусиш знати, що Шумськ, Тихомель, Виго-шів і Гнійниця — се зубці того ключа...! Без них тобі правити сею волостю так само, як мені меч держати без отсих трьох пальців, котрі я утратив при здобуванню Шумська..."
Старий воєвода витягнув і положив на стіл свою праву руку, що мала тільки два пальці.
Князь відповів: "Коли-б ти втратив їх був у молодшім віці, то остав-ші пальці так сильно розрослися би, що ними мігби ти держати меч не гірше, коли не ліпше, чим усіма. Молодий ще я і моя держава скріпляється, стає люднійша і богатша. Вона може переболіти таку частинну втрату і діждатися нагоди, щоб знов відзискати її тай ще нові землі придбати! Щож ти на се, воєводо?"
— "Я ніколи не сумнівався в розум Володимиркового сина. Не сумніваюся й тепер, що твої думки можуть бути слушні. Скажу тобі лиш те, що труднійше збільшити свою волость, коли її наперед зменшиться тай що коли зменшення мусіло-б уже наступити, то нехай відповідає ?а се і рада бояр, а не ти сам."
— "А коли вона постановить війну?"
— "То нехай і за неї відповідає перед Богом і народом Галича, а ти, княже, не бери на свою молоду голову ні крови, ні пятна утрати!"
— "Порозумійся з великим печатником і скличте за тиждень раду бояр і всіх полководців!"
* * *
На семий день рано, як сонце вихилилося зпоза темних лісів і за-блестіло на золотих копулах церков у Галичі та пригородах його, зароїлося на замковій горі від бояр і їх почотів. До радної гридниці у княжім теремі входили повагом галицькі бояри, воєводи, полководці і тисяцькі та начальники більших городів і кріпостей. В дорогих уборах, в золотих, широких поясах, у сафіянових чоботях зі срібними підковами входили на салю рослі, заживні достойники, переважно з сивим або шпакуватим волоссєм. Тільки тут і там видно було одного та другого начальника кріпости, вояка старої дати, що приїхав до свого князя в звичайній вояцькій одежі, в якій його застав княжий післанець. В мирних часах всі відкладали мечі й иншу збрую та входили на салю без ніякого оружя. Тільки княжі намісники з Перемишля, Звениго-рода, Теребовлі і Бужська мали звичаєвий привілей, вступати до радної гридниці з короткими мечами при боці. Кромі них входили з оружем тільки князь та свояки князя і чужі суверени. Тепер було інакше.