Вже при згадці про милосерде й справедливість покійного князя зривалися тут і там короткі, на силу здержувані хлипання,— а тепер у храмі Богородиці вибухнув плачем убогий народ,— мовби перший раз почув сю вістку. Владика підняв обі руки в гору над домовиною, і народ утишився. Він говорив дальше:
— "Помяни його Господи, як господаря доброго землі сеї, що боронив її від Угрина, Ляха і Половчина,— помяни його, Владико Небесний, як він помянув святині Твої і слуг Твоїх,— помяни його, Царю Всевишній, як він памятав про Твої сироти і вдовиці (—плач—), помяни струдженого трудами ратними'і ділами градними і справами державними князя і володітеля волости сеї, що в тяжкий час осиротив її..."
В церкві залунав голосний плач убогого народа. Заплакала тихо й княгиня Евдокія, закривши лице руками; крізь її як піна білі пальці падали тихо слези на край домовини мужа; їй пригадалися самотні, довгі ночі в княжеських замках, пустих для неї, що прийшла з світлиць царьгородських, за мужем, який був тільки гостем вдома. Глянула на сина й здержала свій плач, бо не ялося византійській царівні плакати разом хочби з боярськими жінками.
А Ярославу приємно було слухати теплих слів єпископа про покійного батька. Його горячі й блискучі згадки про добрі діла батька розсвічували синови темряву вічного сну, в який запав його батько. Тут Ярослав пізнав, що така добра згадка се одинока нагорода, яку людина має на землі, коли смерть замкне їй очі. І тут, над домовиною батька постановив в душі, заслужити й собі таку похвалу, на добрий довгий спомин потомних поколінь, що по нім житимуть. Але тут єпископ помалу почав звертати на иншу нуту, чисто політичну, зручно уладивши перехід до неї:
— "Перед дверми святині своєї діткнув Ти його могутнього рукою своєю, щоб тут, перед очима його сина і наступника тай усего народа дати йому спокутувати гріхи його і чистого приняти до царства небесного, а тим, що переберуть велике і богате наслідство його од рода в род дати памятну науку, на знак, що ласкаве серце Твоє — для коліна Владимира Святого, для роду Рурикового! Люди ми всі і по людськи грішимо і милосерде знаходимо в очах Всевишнього. Але є гріхи, що нелегко знаходять прощенне у справедливости Божій. До гріхів таких належить ломаннє присяги, з Божим іменем звязаної! Бо сказано в Письмі Святім: "Паки слишасте, яко речено бисть древним: не во лжу кленешися, воздаси же Господеви клятви твоя! Аз же глаголю вам, не кляти ся всяко3: ні небом, яко престол єсть Божій, ні землею, яко под-ножіе єсть ногам Єго, ні Єрусалимом, яко град єсть великаго царя; ніже главою твоєю кленися, яко не можеши власа єдинаго біла или черна сотворити..." Тільки такому справедливому і побожному князеви, яким був покійний, простив Небесний Владика тяжкі гріхи його, бо покарав його вже тут, на сім світі, наглою і несподіваною смертю, не пустивши на останню молитву до святого храма свого. Се також знак Господньої любови і перестороги для улюбленого сина і наступника покійного князя, перестороги перед ломаннєм закона Божого і проли-вом крови правовірних. Чиж не вказує сам Господь у доброті і милосердю своїм праведної пути новому держителеви волостий сих? Чиж не кличе до нього батьківською карою: "Будеш великий як Володимир, могутній як Святослав і розумний як Олег, коли пошануєш заповіди мої! Розкоріню рід твій і скріплю нарід твій, коли пошануєш заповіди мої! А коли зломиш їх, горем і терпіннєм наповню душу твою, на дітях і внуках твоїх відібю злобу твою, попелом і голодом засиплю волость твою, опустошіє город твій престольний, а земля твоя жирови-щем стане для хижих орд чужинців...!"
Доси молодий князь уважно слухав проповіді владики. Був уже зовсім притомний. "Чи се має бути перша проба бояр, як мене молодого взяти в руки?" подумав син Володимирка і задумався. Не слухав уже так уважно дальшої промови владики, але тим уважнійше розбирав в думках події останніх днів і своє положеннє. Ті події потрясли всім його єством так сильно, як до сеї пори ніщо инше. Він чув, знав і розумів, що покійний батько лишив йому добре загосподаровану волость, обставлену кріпостями, звязану міцними союзами, лишив добрих воє-водів і заправлену до боїв дружину та повну скарбницю, але не лишив довір я народу до роду свого. В тім усім треба-б у бутися і зжитися з тим, оглянути ту державу, котрій став умом і головою та направити блуд батька. А на те треба мира і ще раз мира. А тут оставив йому батько війну, завзяту війну з Київом, четверту з ряду — о ту нещасну частину Погорини, котру Київ вже тричі видирав з рук його бать-кови. І востаннє видер властиво: його покійний батько, побитий аж під Перемишлем, зрікся Погорини, зобовязався віддати її і заприсяг се тор-жественно тай наглою смертю припечатав зломанне присяги. Весь Галич ще під вражіннєм тої смерти, такої смерти! Знає про неї і дружина і народ. Деж від них можна вимагати, щоб ішли в поход ізза такої справи? І то в поход на всі сторони світа, бо союзники Київа напруть як звичайно з півночі і полудня, зі сходу і западу...
Молодий Ярослав почув в господнім храмі тягар колпака галицьких князів; перший раз почув його і похилився під ним, мов до молитви...
А що, як війни не дасться уникнути і вона скінчиться нещасливо? Мигнула йому думка. Старий батько вмів утримати волость проти всіх ворогів, але чи йому се вдасться? А як уникне війни через виданнє кріпостий Погорини, чи не видасть у руки завзятого суперника ключів до волости своєї? Чи не буде се початком кінця?
І йому пригадалися батьківські слова, що звеніли тепер, як глум ізза могили:
..."У кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні..."
Перед очима станув йому дикий і непрівітний степ половецький і гіркий хліб ізгоя. Мимохіть подивився на свою молоду жінку, котру покійний батько вишукав для нього як запоруку на дні прикрости і смути. Він любив її за її відданість і улеглість, за її несмілість і чесноту. Але та любов була якась без життя і без запалу, він чув, що се не така любов, про яку оповідали, що жив нею Володимир Великий, хоч не мав у ній щастя.