— Але це ж не справжні сльози?
— Навпаки, найсправжніші. Саме тому вони й повинні служити захистом.
— Схоже, це не занадто діючий засіб.
— Так, схоже що... ні.
Феррел іронічно хмикнув.
— Ненавиджу цих хлопців, але при цьому мені наче навіть шкода його матір.
Боні забрала в нього ланцюжок з кулонами, піднесла кучерик у пластмасі до світла і прочитала напис.
— Не шкодуйте її. Вона щаслива жінка.
— Як так?
— Це її посмертний кучерик. Судячи з напису, вона вмерла три роки тому.
— І це теж повинно приносити успіх?
— Ні, не обов'язково. Просто пам'ять, наскільки я розумію. Доволі милий звичай. Найогидніший талісман, з яким мені доводилося зіштовхуватися, та й найунікальніший, являв собою маленький шкіряний мішечок, який висів на шиї хазяїна. Він був наповнений землею і листям, в яких знаходилося те, що я спочатку прийняла за кістяк якоїсь тварини, наприклад жаби, сантиметрів десяти довжиною. Але потім придивилася краще і зрозуміла, що це кістяк людського зародка. Дуже дивно. По-моєму, це якась чорна магія. Доволі несподівано було знайти таку річ на офіцері інженерної служби.
— Не схоже, що їм від них було якесь пуття, а?
Вона криво посміхнулася:
— Ну, якщо існують такі, котрі допомагають, то я їх не побачу, чи не так?
Терса перейшла до наступного етапу: перш ніж упакувати барраярця в мішок і повернути його в холодильник, вона вичистила його одяг і обережно одягла труп.
— Барраярці просто навісні стосовно всього військового, — пояснила вона. — Я завжди намагаюся залишити їм їхню уніформу. Вона так багато значить для них — напевно, у ній їм затишніше.
Феррел неспокійно насупився.
— Я все одно вважаю, що його треба було викинути.
— Аж ніяк, — заперечила медтехнік. — Подумайте про всю роботу, результатом якої він є. Дев'ять місяців вагітності, пологи, два роки пелюшок, і це ж тільки початок. Десятки тисяч сніданків, обідів і вечерь, тисячі казок на ніч, роки навчання. Десятки вчителів. Та й все це військове навчання теж. Безліч людей вклали в нього свою працю.
Вона приладнала пасмо неслухняного волосся на голові небіжчика.
— Колись в цій голові був цілий всесвіт. Доволі високе звання для його віку, — додала вона, глянувши на монітор. — Тридцять років, командор Арістид Форкалоннер. Як самобутньо звучить. Дуже барраярське ім'я. До того ж фор, з військової касти.
— Касти психопатів-вбивць. Якщо не гірше, — механічно відгукнувся Феррел, але вже без попереднього запалу.
Боні знизала плечима:
— Ну, тепер-то він з'єднався з великою демократією. І в нього були гарні кишені.
Три наступні дні пройшли без єдиної тривоги — лише зрідка траплялися механічні осколки. Феррел починав сподіватися, що барраярець був їхньою останньою знахідкою в цьому рейді. Вони наближалися до кінця пошукового маршруту. "Давно пора, — похмуро міркував Феррел. — Бо в мене від цієї роботи вже починається розлад сну". Але медтехнік звернулася до нього з проханням.
— Якщо ви не проти, Фалько, я хотіла б попросити вас про одну послугу, — сказала вона. — Зробіть ще кілька додаткових витків. Розумієте, пошуковий район задається виходячи із середніх значень розсіювання, але ж якщо хто-небудь отримав додатковий імпульс під час катастрофи корабля, то їх могло занести і далі.
Феррел не відчував особливого ентузіазму, однак перспектива ще одного дня пілотування була не позбавлена привабливості, і він знехотя погодився. Правота її доводів підтвердилася: не пройшло і півдоби, як вони наткнулися на ще одні спотворені останки.
Коли вони розглянули їх ближче, Феррел тихенько охнув. Це була жінка-офіцер. Боні втягла її на корабель з неймовірною обережністю. Цього разу Феррел зовсім не жадав навідатися в морг, але медтехнік, що вже звикла до його присутності, схоже, чекала його.
— Я... мені не дуже-то хочеться дивитися на знівечену жінку, — спробував відмовитись він.
— Хм-м, — задумливо протягнула Терса. — Хіба це чесно — відкидати людину тільки тому, що вона мертва? Ви б не мали чогось проти її тіла, якби вона була жива.
Він похмуро розсміявся:
— Рівні права для мертвих?
Її посмішка скривилася.
— Чому б і ні? Багато хто з моїх найкращих друзів — трупи.
Він фиркнув.
Вона посерйознішала:
— Мені... якось не хотілося б цього разу бути одній.
Так що він зайняв свою звичайну позицію біля дверей.
Медтехнік вклала на стіл тушу, що була колись жінкою, роздягнула її, обмила і розпрямила. Закінчивши з цим, вона поцілувала мертві губи.
— О Боже, — вигукнув шокований Феррел. Його нудило. — Ви божевільна! Ви просто якась чортова некрофілка! Причому лесбіянка-некрофілка! — Він розвернувся до виходу.
— От, значить, як ви все це зрозуміли? — Голос її був м'який, у ньому як і раніше не було образи. Це його зупинило, і він оглянувся через плече. Вона дивилася на нього так ніжно, як немов би він був одним з її безцінних небіжчиків. — В якому ж дивному світі ви тоді, напевно, живете.
Вона відкрила валізку і дістала відтіля сукню, тонку білизну і пару білих вишитих туфель. Вінчальне вбрання, збагнув Феррел. Ця жінка справжня психопатка...
Вона вдягла труп і ретельно впорядкувала м'яке темне волосся, перш ніж вкласти його в мішок.
— Мабуть, я покладу її поруч з тим милим високим барраярцем, — сказала вона. — По-моєму, вони могли б сподобатися одне одному, якби їм видалась можливість зустрітися за інших обставин. Та й зрештою, лейтенант Делео одружений.
Вона закінчила заповнювати бирку. Підсвідомість намагалася щось підказати Феррелу, але йому, що все ще перебував в стані шоку, будь-як не вдавалося вловити думку. Розуміння вдарило його неначе обухом по голові.
Вона не стала проводити ідентифікацію!
"За двері, геть від цих жахів — от куди тобі варто йти, — сказав він собі. — Ти не хочеш залишатися тут, закладаюсь в цьому".
Але замість цього він, дрижачи від хвилювання, наблизився до трупа і прочитав бирку.
Мічман Сильва Боні, говорив напис. Двадцять років. Його однолітка...
Він затремтів, немов від холоду. Тут, в цій кімнаті, і справді було холодно... Терса Боні закінчила збирати свою валізку і знову повернулася до платформи.
— Дочка? — запитав він. Інших слів не було.
Вона стисла губи і кивнула.