— Ідентифікація за сітківкою, — пояснила Терса. Витягши з полиці аналогічно підімкнену прямокутну пластину, вона по черзі притисла її до кожного пальця огидної туші. — І по відбитках пальців, — продовжила вона. — Я завжди здійснюю обидві процедури, а потім перевіряю, чи збігається результат. Одному лиш тесту на сітківку довіряти не можна — очі можуть бути ушкоджені. А помилкова ідентифікація може завдати болю рідним. Хм-м. — Вона подивилася на екран. — Лейтенант Марко Делео. Двадцять два роки. Ну що ж, лейтенант, — люб'язно звернулася вона до небіжчика, — подивимося, що я можу зробити для вас.
Вона приклала спеціальний розрядник до суглобів, відновлюючи їх рухливість, і почала роздягати труп.
— А ви часто розмовляєте з... ними? — запитав збентежений Феррел.
— Завжди. Ввічливість, врешті-решт. Деякі процедури, яким я їх піддаю, доволі-таки неделікатні, але їх все-таки можна зробити з чемністю.
Феррел похитав головою.
— Я особисто вважаю, що це непристойно.
— Непристойно?
— Уся ця метушня з мертвими тілами. Стільки зусиль і витрат на те, щоб зібрати їх. Тобто, їм же ж вже все одно. П'ятдесят-сто кілограм м'яса, яке розкладається. Краще було б просто залишити їх в космосі.
Навіть трохи не скривджена Боні знизала плечима, продовжуючи займатися своєю справою. Вона склала одяг і вийняла вміст кишень, виклавши його в ряд на столі.
— Мені подобається оглядати кишені, — зауважила вона. — Згадую, як у дитинстві я ходила до кого-небудь в гості. Коли я навіщось піднімалася на верхній поверх, то любила заглядати в кімнати і дивитися, які речі є в хазяїнів будинку, як вони їх утримують. Охайні кімнати завжди вселяли мені повагу — сама я будь-коли не вміла тримати речі в порядку. А якщо в кімнаті був розгардіяш, то я знала, що зустріла споріднену душу. Речі людини — це щось на зразок зовнішньої оболонки її розуму, на зразок раковини молюска. Я люблю уявляти собі, якими людьми вони були, судячи з їх кишень. Хто акуратним, хто нечупарою; хто тримав у кишенях тільки найнеобхідніше, хто набивав їх особистими речами... От, наприклад, лейтенант Делео. Напевно, він був дуже відповідальним. Все суворо за статутом, за винятком маленького відеодиска з дому. Напевно, від дружини. По-моєму, він був доволі милою людиною.
Вона акуратно склала колекцію речей у пакет з відповідною биркою.
— Але ви ж не збираєтеся дивитися цей запис? — жахнувся Феррел.
— Ні, звичайно. Це було би вторгненням у особисте життя.
Він хрипко реготнув:
— Не вловлюю різниці.
— Ах.
Вона закінчила медичний огляд, підготувала пластиковий мішок і взялася обмивати труп. Коли вона дійшла до обережного чищення в області геніталій, необхідного в зв'язку з розслабленням сфінктера, Феррел нарешті втік.
"Вона просто схибнута, — думав він. — Цікаво, вона вибрала таку роботу, тому що в неї не всі вдома, або навпаки — робота стала причиною її божевілля?"
Феррелу приснилося, що він пливе на шхуні по морю і витягає з води сітки, повні мерців — мокрих, вкритих переливчастою різнобарвною лускою; він піднімав їх на борт і звалював у трюм. Він прокинувся, обливаючись холодним потом. Яким полегшенням було повернутися в пілотське крісло і знову стати одним цілим з кораблем. Корабель був чистим, холодним і досконалим, безсмертним подібно богу; можна було забути, що в тебе колись був сфінктер.
Пройшов ще цілий день, перш ніж вони виловили чергову рибу.
— Дивна траєкторія, — відзначив Феррел, коли Боні зайняла своє місце за пультом керування буксиром.
— Так... О, я бачу його. Це барраярець. Далеко ж його занесло.
— Тьфу ти. Викиньте його назад.
— О, ні. У нас є ідентифікаційні дані на всіх їх загиблих. Це ж було частиною мирних угод, так само як і обмін полоненими.
— Якщо згадати, що вони витворяли з нашими полоненими, не думаю, що ми зобов'язані щось робити для них.
Вона знизала плечима.
Барраярський офіцер виявився високою, широкоплечою людиною; судячи з нашивок на комірі — командором. Медтехнік оточила його такою ж турботою, що і лейтенанта Делео. І навіть більшою: вона приклала чималі зусилля на те, щоб випрямити тіло, і довго масажувала кінчиками пальців покрите плямами обличчя, намагаючись повернути йому хоч трохи людського вигляду. Феррел спостерігав за цим процесом із постійно зростаючою відразою.
— Шкода, що в нього так сильно розсунулися губи, — зауважила Терса не відволікаючись. — Це додає йому нехарактерно хижий вигляд. По-моєму, він був доволі симпатичним хлопцем.
В одній з його кишень виявився невеликий медальйон, у якому був захований крихітний скляний пухирець із прозорою рідиною. Внутрішній бік золотої кришки був густо поцяткований вигадливими завитками барраярського алфавіту.
— Що це? — поцікавився Феррел.
Піднісши медальйон до світла, воно уважно розглянула його.
— Це щось на зразок талісмана, або пам'ятного сувеніру. За останні три місяці я багато чого дізналась про барраярців. Перетрусиш десяток з них — і в дев'ятьох напевно виявиться в кишенях який-небудь медальйон або амулет на щастя. Причому офіцери в цьому будь-чим не відрізняються від рядових.
— Дурний забобон.
— Не знаю, забобон це чи ж просто звичай. Один раз ми обробляли пораненого полоненого... він стверджував, що це всього лише данина традиції. Талісмани за звичаєм дарують солдатам, але всі в них не вірять. Однак коли ми спробували забрати в нього амулет, роздягаючи перед операцією, він почав пручатися. Перш ніж дали наркоз, його насилу утримували три санітара. По-моєму, це було доволі неслабо для людини, у якого відірвало обидві ноги. Він плакав... хоча, звичайно, він був у стані шоку.
Мимоволі заінтригований, Феррел розглядав медальйон, погойдуючи його на короткому ланцюжку. Медальйон був зчеплений із ще одним кулоном — пасмом волосся, запаяним в прозорий пластик.
— Це щось подібне до святої води? — поцікавився він про прозору кульку з рідиною.
— Майже. Це дуже розповсюджений талісман — називається "материнські сльози". Цікаво, чи зможу я розібрати напис... Схоже, він зберігав цей медальйон уже багато років. Тут написано "мічман", і дата... Очевидно, він був подарований йому з нагоди присвоєння офіцерського звання.