— Я, мем?
— Повірте, хлопці зі служби безпеки перевірили ваше досьє вздовж і впоперек. Ви гідні довіри. Так, саме такий ви і є — по-справжньому надійна людина.
— О... вони ж не могли дізнатись про кордоліт? — Тривога боролась в ньому з марнославством.
— До того ж спритний, — продовжувала імпровізувати Корделія, ворожачи про себе, що таке кордоліт. Раніше вона не чула про таке. — Ви просто ідеально підходите для цього завдання.
— Якого завдання?!
— Ш-ш, не так гучно. Я виконую секретне завдання президента. Особисто. Воно настільки делікатне, що навіть військовий департамент не знає про нього. Якщо це випливе назовні виникнуть серйозні політичні ускладнення. Я повинна доставити секретний ультиматум імператору Барраяру. Але будь-хто не повинен знати, що я залишила Колонію Бета.
— І я повинен вас туди доставити? — ошелешено запитав він. — Цим вантажним рейсом?
"Схоже, я могла б вмовити хлопчика довезти мене на казенному паливі до самого Барраяру, — подумала вона. — Але це було би кінцем його кар'єри". Совість не дозволила їй дати волю амбіціям, які вже понеслись вгору.
— Ні, ні. Ваш вантажний переліт повинний здаватися зовсім звичайним. Мені потрібно зустрітися з секретним зв'язковим на Ескобарі. Ви просто візьмете на борт один вантаж, який відсутній у митній декларації. Мене.
— Але в мене нема дозволу на перевезення пасажирів, мем.
— Боже праведний, невже ви думаєте, що ми цього не знаємо? Як по-вашому, чому сам президент вибрав з безлічі кандидатів саме вас?
— Ого. А я ж навіть не голосував за нього.
Він провів Корделію на катер і влаштував її серед зібраного в останній момент вантажу.
— Ви ж знаєте всіх великих авторитетів в Експедиції, мем? Лайтнера, Парнелла... Може, познайомите мене з ними?
— Не знаю. Але... коли ви повернетеся з Ескобара, то зустрінетеся з безліччю авторитетів з Експедиційного корпусу і служби безпеки. Це я вам обіцяю. — "Причому без обману".
— Можу я задати вам... особисте питання, мем?
— Чому б і ні? Всі задають.
— Чому ви в тапочках?
Вона подивилася на свої ноги.
— Прошу пробачення, пілот Мейх'ю. Але це секретна інформація.
— О! — присоромлений пілот сховався в кабіні.
Залишившись нарешті на самоті, вона притулилася чолом до прохолодного гладкого пластику дорожнього кейса і тихенько схлипнула, оплакуючи свою долю.
РОЗДІЛ 14
Було вже близько полудня за місцевим часом, коли флаєр, взятий Корделією напрокат у Форбарр-Султані, переніс її через широке озеро. Берег облямовували повиті лозами схили, за якими здіймалися круті пагорби, порослі чагарником. Місцевість була малонаселена — лише вздовж берега подекуди були розкидані невеликі поселення, а біля одного з країв озера розташувалося мальовниче село. Скелястий мис вкривали руїни стародавньої фортеці. Корделія зробила над ними коло, звіряючись з картою саме за цим орієнтиром. Відрахувавши три великі маєтки на північ від фортеці, вона знизилася над четвертим і посадила флайер на стежку перед будинком.
Стародавній будинок, зведений з місцевого каменю, майже зливався з рослинністю, яка вкривала схил пагорба. Корделія втягла крила, вимкнула двигун і поклала ключі в кишеню, але продовжувала сидіти, в нерішучості дивлячись на розігрітий сонцем фасад.
З-за кута з'явилась висока фігура в дивній уніформі — коричневій зі сріблом. Чоловік йшов неквапливо, рука його звично спочивала на кобурі. Вона зрозуміла, що Форкосиган десь неподалік, тому що це був сержант Ботарі. Він здавався цілком здоровим, принаймні фізично.
Вона вистрибнула з флаєра.
— Е-е, добрий день, сержант. Адмірал Форкосиган вдома?
Він прищулився, вдивляючись в неї, потім обличчя його проясніло, і він віддав їй честь.
— Капітан Нейсміт. Мем. Так, він тут.
— Ви виглядаєте набагато краще, ніж при останній нашій зустрічі.
— Мем?
— На флагмані. Біля Ескобару.
Він стурбовано насупився:
— Я... не пам'ятаю Ескобар. Адмірал Форкосиган каже, що я був там.
— Зрозуміло. — "Вони забрали твої спогади? Або ти стер їх сам? Хто знає..." — Мені шкода чути це. Ви служили хоробро.
— Правда? Мене комісували, потім.
— Так? А що за форма на вас?
— Ліврея графа Форкосигана, мем. Він взяв мене в свою особисту охорону.
— Я впевнена, що ви будете добре служити йому. Можу я побачити адмірала Форкосигана?
— Він за будинком, мем. В тому напрямку.
І він побрів далі, очевидно, здійснюючи обхід території.
Корделія рушила навколо будинку, здіймаючи поділ незвично довгої спідниці. Темний квітковий візерунок її нового вбрання тішив очі. Вона купила цю сукню вчора у Форбарр-Султані, частково задля забави, але в основному через те, що її бежева експедиційна форма з бетанськими знаками розрізнення приваблювала занадто багато уваги. І ще вона розпустила волосся, розділивши його на проділ і закріпивши двома емалевими гребенями, також купленими вчора.
Трохи вище на схилі пагорба починався сад, оточений низькою стіною із сірого каменю. Ні, не сад, зрозуміла вона, підійшовши ближче, а цвинтар. Там, стоячи на колінах на голій землі, трудився старий у подертому робочому одязі: висаджував з лотка квіткову розсаду. Коли Корделія зайшла через вузьку хвіртку, старий підняв голову, і вона безпомилково впізнала його. Він був трохи вищий від свого сина, м'язи його від віку стоншилися і витягнулися, але риси обличчя були ті ж.
— Генерал граф Форкосиган, сер? — Вона машинально козирнула йому і тільки потім збагнула, наскільки дивно це має виглядати при її вбранні. Він насилу звівся на ноги. — Я кап... я Корделія Нейсміт. Товариш Ейрела. Не знаю, чи розповідав він вам про мене. Він тут?
— Добрий день, мадам. — Але випрямився майже в положення "сумирно" і привітав її до болю знайомим коротким кивком. — Він мало що говорив про вас, і я навіть не думав, що буду мати честь зустрітися з вами. — Він насилу посміхнувся, немов мускули, що відповідали за цей рух, заіржавіли від довгої нерухомості. — Ви навіть не уявляєте, наскільки я радий, що помилився. — Він вказав через плече на вершину пагорба. — Там нагорі є альтанка з видом на озеро. Він... е-е, проводить більшу частину часу там.
— Зрозуміло. — Вона розглянула стежину, яка вилася повз цвинтар і далі нагору по схилу. — Хм. Не знаю, як краще висловитися... він тверезий?