Вона повернула важілець на коробочці. Ззовні безшумно спалахнуло сліпуче блакитне світло, і всі кинулися до малюсінького ілюмінатора, але встигли побачити лише останній червонуватий відблиск: корабель плавився, згортався всередину, ховаючи військові таємниці в дрейфуючій могилі.
Вони урочисто потисли одне одному руки — одні були при цьому вгору головою, інші — вгору ногами, ще деякі ширяли під іншим кутом. Потім всі розсілися на місця. Корделія влаштувалася за навігаційним пультом поруч з Парнеллом, прищібнулася і нашвидкоруч перевірила всі системи.
— Тепер починається найскладніше, — пробурмотів Парнелл. — Я б все-таки зволів набрати максимальне прискорення і спробував відірватися від них.
— Може, нам і вдалось би втекти від цих неповоротких лінкорів, — визнала Корделія. — Але їх швидкісні кур'єри нас живцем з'їдять. Принаймні, ми виглядаємо як астероїд, — додала вона, подумавши про майстерний камуфляж, що відбиває зондуючі промені, яким покрили цей катер, немов горіховою шкарлупою. Помовчали; Корделія збиралася з думками, зосереджуючись на майбутньому завданні.
— Добре, — вимовила вона нарешті, — настав час йти звідси. Незабаром тут стане занадто людно.
Вона не пручалася прискоренню, дозволивши йому втиснути її в спинку крісла. Втомилася. Вона і не думала, що втома може виявитися сильнішою від страху. Ця безглузда війна значно розширює психологічний кругогляд. Хронометр безсумнівно бреше. Напевно пройшов вже рік, а не година...
На контрольній панелі замиготів маленький індикатор. Страх хвилею накрив її, миттєво змивши втому.
— Вимкнути все, — розпорядилася вона, кинувшись натискати на кнопки, і через мить вже занурилася в невагому темряву. — Парнелл, увімкни нам невелике природне обертання. — Вестибулярний апарат і нудота, яка підступила до горла, підказали їй, що її наказ виконаний.
Тепер вона остаточно втратила відчуття плину часу. Навкруги панували морок і тиша, зрідка порушувані шептанням або шурхотом тканини об пластик, коли хтось ворушився на своєму сидінні. Уява малювала, як барраярські зонди обмацують корабель, торкаються і до неї, проводячи крижаними пальцями по хребту. Я — камінь. Я — порожнеча. Я — тиша... Раптом тиша порушилася: позаду когось вирвало, ще хтось пошепки чортихнувся. Прокляте обертання. Лишається сподіватися, що він встиг взяти пакетик...
Раптом шлюпку труснуло, і виникла сила ваги — щоправда, під доволі дивним кутом. Парнелл видихнув прокльон, схожий на схлип.
— Буксирний промінь! От і все. — Корделія полегшено зітхнула, потягнулася до приладової панелі і повернула корабель до життя, поморщившись від незвично яскравого світла. — Ну що ж, давайте подивимося, що нас спіймало.
Її руки пурхали над панеллю. Глянувши на монітори зовнішнього огляду, вона поспішно натиснула на червону кнопку, яка стирає пам'ять корабельного комп'ютера і розпізнавальні коди.
— Що там за чортовиння? — стривожено запитав інженер, який підійшов до Корделії, помітивши цей відчайдушний жест.
— Два крейсери і швидкісний кур'єр, — повідомила вона йому. — Схоже, вони дещо перевершують нас кількістю.
Він невесело хмикнув.
З коммунікатора гаркнув безтілесний голос; вона поспішно зменшила гучність.
— ...не оголосите про капітуляцію, ми знищимо вас.
— Це рятувальний катер A5A, — відповіла Корделія, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Під командуванням капітана Корделії Нейсміт, Бетанський Експедиційний корпус. Ми — неозброєна рятувальна шлюпка.
З коммунікатора пролунало здивоване "пф!", а голос додав:
— Ще одна чортова баба! Повільно ж до вас доходить.
Почулось якесь незрозуміле бурмотіння, потім голос знову повернувся до офіційної артикуляції:
— Вас буксируватимуть. При перших же ознаках опору ви будете знищені. Зрозуміло?
— Вас зрозуміла, — відповіла Корделія. — Ми здаємося.
Парнелл із прикрістю похитав головою. Корделія вимкнула коммунікатор і повернулася до нього, запитливо зігнувши брову.
— По-моєму, нам все-таки варто спробувати відірватися, — сказав він.
— Ні. Ці хлопці — професійні параноїки. Найнормальніший, якого я зустрічала, терпіти не може кімнат із закритими дверима — мовляв, завжди не знаєш, що діється по той бік. Якщо вони кажуть, що будуть стріляти, то краще їм вірити.
Парнелл з інженером переглянулись.
— Давай, 'Нелл, — сказав інженер. — Скажи їй.
Парнелл прочистив горло й облизнув пересохлі губи.
— Ми хочемо, щоб ви знали, капітан — якщо ви вважаєте, що... е-е, краще було б підірвати катер, то ми не заперечуємо. Будь-хто з нас не бажає потрапити в полон.
Корделія здивовано кліпнула, почувши таку пропозицію.
— Це... дуже хоробро з вашого боку, старший пілот, але зовсім зайве. Не лестіть собі. Нас вибрали саме тому, що ми мало знаємо. Ви лише нечітко здогадуєтеся, що за вантаж був на борту цих кораблів, і навіть я не знайома з технічними деталями. Якщо ми розіграємо покірність, то в нас принаймні є шанс видряпатись з цього живими.
— Ми не про допити думали, мем. Ми мали на увазі... інші їхні звичаї.
Зависло тяжке мовчання. Корделія зітхнула, занурюючись у вир безрадісних сумнівів.
— Переживемо, — вимовила вона нарешті. — Їх дурна репутація дуже перебільшена. Деякі з них — цілком пристойні люди. — "Особливо один, — глумливо підказала їй пам'ять. — І навіть якщо припустити, що він все ще живий, невже ти дійсно розраховуєш відшукати його в цій плутанині? Відшукати його, врятувати від тих подаруночків, які ти сама тільки-но що привезла сюди зі збройової крамниці пекла, та й при цьому ще примудритися не зрадити свій обов'язок? А може, це таємна змова про самогубство? Чи розумієш ти саму себе? Пізнай себе".
Парнелл, який спостерігав за нею, похмуро похитав головою.
— Ви впевнені?
— Я за все життя будь-кого не вбивала. І не збираюся починати зі своїх товаришів. Залиште це, заради Бога!
Парнелл розуміюче хмикнув, підтверджуючи справедливість останнього зауваження; йому не вдалося до кінця сховати полегшення.
— І врешті-решт, мені є задля чого жити. Війна не може тривати вічно.
— Хтось чекає вдома? — запитав він, а коли вона повернулася до приладової панелі, проникливо додав, — Або десь тут?