Ваша правда, діду; безвихідь залякує, але трудно збороти самотню людину; проте тоді, поневіряючись пустелею розпачу, телефонував на далеке місто світлокосій, юно полюбленій жінці, сказала, що день народження сина співпадає з моїм днем, батько давно підполковник, пам’ятаєш пасхальну дорогу, живу в чоловіка, зраджує, квартира моя порожня, відпочинеш хоча б, приїжджай; вгадуючи її материнське співчуття до себе, пролітаючи десятилітнім тунелем розлуки, згадував дитинство; а нині зима, смуток неісходимого снігу, що ополудні на вирубках пахне весною і огради полустанків збігають назад, череп’яне листя дубів світає над розбитими чашами митарств, над вокзалами з висоти пригадувань і замовлянь; спи, кохана, чужа, в домі зрадливому, спи, чекаючи обіцяного дзвінка, спи, уявляючи себе перед дзеркалом, зоря парфумів на лівій долоні, правиця ж вигойдує синюватий, як молода кленова кора, лак на нігтиках, спи з дитям, спи далека, спи під намоленим заступництвом зустрічі, спи, обмита наркотичним маковим молоком надрізаного хмарою місяця; стокопитна ця ніч притупує тумани коло залізничних мостів, губить вогняні підкови по очеретах, димом зароджує ранок; спи незаймана, ближча від світлої близькості недолюблених сімнадцяти літ, спи на землі своїй; по відкосах дотліває бур’ян, жарінь нагадує світлячків; на дні колиски вагону прокидаюся немовлям, щоб вступити в обітованну долину; спи зіщулена в рутяній, густо зеленій пітьмі повесільних літ, спи, забуваючи лоскіт весільних стрічок, дзвін роси на барвінку, вічну зелень скорботних полів, спи втомлена, незлослівна, морозно тиха; після танців проводив додому, серпнево лоскотав лисячий комір; літа розкошу! літо, розбите на підголоски сурм золотих, несла за собою повсюди, несла на тупіт оленя з свічниками на похиленій грізно голові, напівзабута спалахувала світлим болем, спалювала туман над ознаками часу, наказувала вітрам вимітати образи, верхів’ям дерев схилятися шанобливо, на честь приїзду викупати місто дощем, засклити за ніч всі телефонні будки, — подзвонить по дорозі з вокзалу, — влаштувати конкурс квітникарок на майдані, запросити самодіяльність, та не жаб’ячемордих духовиків, а щось із скрипками, щось циганське; нехай утнуть, коли купуватиме росяні на довгих стеблах троянди; справді, на околиці міста свідоцтвом про приготування дотлівав смітник, димом залатуючи прорвини на місячно полинових сітях часу; вогонь перекидавсь на траву і щезали за мостом солодкі привиди туманів, солодка вата на паличці в руках дитини, малий єси, їдеш поділитися здобним, твій красномовний захват є передчуттям втоми; не кришталево і не весільно видзвонював брудний посуд на столику, стара вірменка на нижній полиці голосила крізь сон, рука зі срібною обручкою звисала на підлогу, на якійсь станції на запасних коліях помітив спарені ряди коліс, — відбігали своє в парі, — пригадав, що подібні колісні штанги минав по дорозі до своїх, і тьмяно, жовкло світилися вікна майстеренки; потім виск гальм, під чобітьми заспаного, по-хатньому розхристаного, провідника потріскує вугілля, розсипане в тамбурі, втомлено хляпає ляда над сходами, обхідник молотком на довгій ручці цокає кришки букс, нагинається, нащось везяє пальцем залізо, на дах вагону хлище з водонапірного рукава дужий струмінь, за траурною оградою стовпів різьбиться гілля акацій, ще в освітленому кіоску протяг погойдує позавчорашню газету на прищепці, базарювальники з повними корзинами на плечах розгублено, змерзло, дрібненькими кроками обступають вогнище автобуса, голоси їхні, мовби спросоння, лайливі, схожі на скрегіт розхилитаних залізних стулок; двері гримають і автобус перевальцем відчалює до базару, — холод ранкового міста, животворний єси! перед осінню особливо, — сам малієш, маленькому тобі всього жаль; від вихопленого поглядом дзеркального провалля вітрини, від доторку до всезмивного горя часу, твого найлютішого, бо співчутливого, ворога, від всього миттєво сущого покинутість розрубує груди, немов свині, і моторош черпає кров холодною квартою; за хвилину відлягає, поменшало чорної крові? чи світ, навиліт пронизаний блискавкою ранку, на обличчі майдану вигрів тебе, мов сльозу, щоб оплакати домовину спільних нічних страхів, — тлін і вмирущість непогребно лежать на смітниках літа; хіба тільки тобі всього шкода, тобі, приблудному і чужому, вбогому духом і вигнаному за так, милостивому й сумному; мій ідеале на ранковій, засвіченій любов’ю дорозі прагнень, що допоможе зміцнити дух і подобріти для єдиної, ти чуєш, бідовий мій ангеле, — скільки в тобі краси! — ось ближчають мої кроки, — скільки тиші в моїй уяві, — прокидайсь доброчесна, вибач, що я кажу тобі ти; доки світанок дратівною байдужістю обминає мене і вкорочує лиховісне громаддя тіней, причавлює пластелинові верхи будов, аж підгинає хвоста димок над трубою пекарні, доки за пазухою поштової скриньки гріються чужі прощальні листи, ще сумний міліціонер на пероні підбиває кийком зім’ятого зі сну картуза і підсліпуватий ліхтар роєм шершнів падає на печерну темнину крайньої вулички; вокзал пустельний, циганки з медалями за материнство ладнуються на торг пуховими хустками, по дві сумки перев’язують шаліком, докурюючи "біломор" і поглядаючи на розклад московських поїздів; облесливі, золотозубі, веселоокі піддобрюються соромітно до провідника, коли розхристаний ступне на мантачку перону, що вигострив стільки смертельних розлук! ще ледве дніє; тітки з повними відрами не припрошують до яблук, дорогих на похмілля, ще запах соняшникового насіння не задухмянить зимовими посиденьками; давно, кохана, давно розлущили зерна спільної довіри; наше спілкування мусить бути святим, щоб здолати нудьгу й бескінечність, вірити: стріча вигоїть аритмію випадкових телефонних розмов, бо далекі забудуть нас; минати скривавлені левині позіхи світлофорів над заспаними крилатими середхрестями, що вітряками змололи молодість, піднесли і поверли на круги кола твої; іти, не минаючи альтанки за човновою станцією, — там безлюдно і стебла лілій догнивають на мокрому піску, — поминути і пітні простирадла готельних вікон, майдан покинути безоглядно, як є, минати вихор пилюки та паперових морозивних стаканчиків над рубленою дитячою фортецею; місто віднині здається забавкою; геть розсвіло. Як і десять років тому, заявився без попередження, — ще вспієм обриднути одне одному; намисто на блузці спалахувало спіраллю недолі, — минати гнівну тінь на підлозі альтанки; пригадуєш, тоді розчесана бакеном ріка губила іскри риб і за столом чаркувалися мугиряки в тільниках, час прудкішав, так галопом зривається під гору кінь, а впослі? згадай, сірниковою коробкою цопаючи об коліно і таким побитом тамуючи відсутність курива, замріював себе думкою; бути з Нею завжди; вона пригорнулась, легка, боязко всміхнена, верхньою губою ховаючи щербинку зубів, встиг подумати про солодке буття, об’їдки чужого медового місяця, допоміг нести сумку з білизною; квартира пустує, десятирідня сестра, підгулюючи з вуграстим курсантиком, завела там рейвах бордельний, приберемо післяобід, згоден? чого тинятися по готелях? Через десять літ пригадав цю вуличку, під’їзд, плескач відмокрілого тиньку на порозі, пригадав, щоб хутній забути тебе, минулу, й здолати прірву відчуження, бо не отримуючи твоїх листів, любив їх ще більш, ніж раніше; невимовне далека, радий побазікати з вами голосом великих людей, чиє листування цитуватиму, позаяк власного голосу у вашій присутності бракує; мовчання ваше нагадує про той час, коли вважав себе негідним любові жінки, мною найвище поцінованої в якості єдиної представниці всенького її роду; моя втрато, дозвольте торкнутись подій далекої осені, що тільки поглибила світлоносний потік, це може вам видатись несумісним щодо деяких обставин мого життя, але будьте певні в цьому зізнанні, рівно як і в моїх почуттях і любові до високого стилю; ти підхопила грайливий тон, щоб не згадувати образливого; і, газетою обмітаючи павутину над шкіряним кріслом, рипаючись за двері з сміттєвим відром, зливаючись обрисами на дзеркалі ванної, нагинці один проти одного віддираючи на підлозі минулий віск, на німу радіолу складаючи порожні сімейні альбоми, ми віджартовувались від боязкої спокуси напівнатяками, і розносили по оселі тиньк, подібний на попіл кострища тоді за клубом; після танців сідали на лавочку з шести цеглин і соснового обапола, менші з ліхтариком і брезентовим картузом чимчикували по полуниці на дядьків город, я героївся, підбивав парубків йти по складську горілку на рампі — гвіздки загодя розхилитані, двоє тримають тебе за ноги, на плечі стаєш, головне скло покласти за пазуху; квадратна, розміру грат прохолода тамує дрижаки і гратована нора втягує руку, аж муляє під пахвою; зловчений намацав два корки з покірно приплюсклими хвостиками, внизу сопуть, один подає ціленьку пляшку з одбитим дном, однаково запилюжена; став, став назад; ціхо, доки сторож обійде лісосклад, паливний склад, чайну, то мона й цукерків напатрати з сусіднього вікна; за спіхами зникає страх і, тільки припасувавши шибу, сплигнувши з плечей приятеля, на землі відчуваєш, що вигрівся, щез скляний холод на грудях, гайда! — ти, моя люба, вдавано звична до смерклих оказій, кидала на вогонь корінчики полуниць і нарікала на зелепухи; горілка коралисто золотіла від полум’я, з дупла липи дістали склянку і дасенівський голос на магнітофоні вістував далеке, як судний день для безбожника, бабине літо; тоді обняв, ти зітнула лопатками й голосно здивувалась, я, дорогенький, не вішалка! тому так дивно і боляче розмагнітити обіймами роки? вона мусить бігти і наказує підобідати в кафе, ононо за тролейбусною зупинкою; після роботи малого на чоловіка покину, прийду, виглядай; а легким лебединим розкрилом одягла білу куртку; ще за втомою відходу літньо і легко золотилася курява біля штор, а час був пожалкувати за злодійським ковтком лимонної, чистий хміль той будив дорослість, нині саме безтривожне знаття, прийде? не прийде? прийде, звичайно; сама звичайна, внесла вітер суботній і хлопчика за комір привела, сказала, що гості заморочили голову, зараз сестра на сльозину забіжить, вибач, милий, малого забав, маю клопоти гастрономні, повір, хутенько змотаюсь, побігла я! з сумки дістаючи кальвадос, згадав давнє почуття лишньості, що охоплювало, коли хвостиком швендяв за нею і мріяв про усамітнення; так само поспішала, так само зчужілість виляскувала до продавців, так само любила купувати панчохи, косинки з люрексом, купувати за найщиріше золото розлуки, яке привозив звідусіль, тільки його назаробіткувавши по окраїнах; купувала всякий на чоловіче око непотріб, щоб доказати свою незаперечну владу над речами й над ним; малий уклякнув перед порожнім альбомом і заплакав саменький, бо дідових фотокарток ніде не було; я на кухні душився димом "примини", коли вбігла простоволоса, мов з юності; сестра слідом; хлопчика заспокоїли і вмостилися на матрац, сестри братів своїх здитинілих; я після другої надумав упитись; все чуже, ця медова щербинка на зубах, ці розповіді про чоловіка, мовляв, п’яний про конкурс натурниць торочив, фігуру мою на п’ятнадцять карбованців оцінував, чуєш? чекала образи, я змовчав, за третьою подумки зарікся від вибачень, від спільної трати знецінених літ, від зім’ятого на жовтій підлозі простирадла, від долонь хлопчика, що затулив мені очі; допили й вибачились; сестра пообіцяла курсантові, ти спробуй до готелю вселись; тиждень вільний, відпустку візьму, от і славно, військові, знаєш, ревнивці такі, чистюлі мамині; якийсь ти сумний, згоден і мовчиш, чого питається? для годиться пообіцяв обійти всі готелі і згадав трамвайну, склобійно скалчату дорогу на вокзал, чимось споріднену до дитинства, — підлітком намотував налигач на лікоть і зірвана за бугаями корова потягла через купу скла, на стежці ногою тряс, об пеньок вибивав гостре пляшкове дно з розрубаної до кістки п’яти, того літа ми зазнайомились, скільки скляних доріг протекло на прив’язі до рогатого? — щоб не муляти очі сусідам, вийшов сам і перегодом дві розварені сосиски трамваю бризнули соком людей на щелепасті сходи вокзалу, тоскно з вонітуючим риком обізвавсь на далеких коліях "чмез", пожадливість міста катувала знайомим до відрази станом невсидючості, лоскіт серця оголював нерви і вигризав кістки зубенятами хробака, що точить нас переважно під ранок; ім’я йому: тривога часу; безвілля, жах, найчастіше образа пробуджують його за дня і тоді несила зітхнути і перевести дух, здається, душа покине тієї ж хвилі; залишається коридор і розмитість облич, принаймні відсутність хижих оскалів; життя, десять кроків від загидженого риб’ячими кістками буфету до божевільно люмінісцентного присмерку перукарні, звідки, як завжди надвечір, несе бридким одеколоном, мокрим волоссям на швабрі, бузковою пудрою, розмороженою рибою в сітці коло дверей, похітливим потом під пахвами єхидно лисого перукаря, засаленим простирадлом і тютюновими крихтами на липкому карбованці, й стріпаними з коміра нового, загнано згорбатілого, відвідувача паршами, які нагадували повітря в гидотно газированій воді; дратуватиме все; стрій думок, коридор, одеколонна смердота, зелене підморгування таксі, домовинна холодюга від роззявлених камер схову, писк синиці на перонному ліхтарі, і втішить тільки знання, що болісна роздратованість, випікаючи ще одне тавро зневіри, розтираючи по морді ще один харкак, подарує снодійну в тамбурі електрички втому; варт злягти плечем на стіну і покаятись; опромінений моєю недолею гине світ, свобода розчавлює яснопам’ятних, дими голубіють над звалищем; чим я винен? по вагоні ангельський вітер проносить світло, — моя печальна, кому мріяв уклінно читати французьких поетів, прощайте.