14
Послухай діда, забудь хрипи високого стилю і скрегіт розчарувань, ніби з грудей, як із дубової дошки-сороковки залізною лапою витягують іржаві цвяхи; забудь, бо мусиш відати, чоловіче, імена всіх злослівників Бога, — хто ви? чия вогняна рука, який ангел за богохульство скарає? вклоняєтесь каменеві, змиті течією вниз до брижуватого морського безумства; хто ви на довічній війні сумнівів і доброчестя? воістину, внуче, благаєте збавлення від напасті, жодної заповіді не виконавши з любов’ю; до молитви встаєте, плачучи, й гинете в епілепсії зарікань, єретики новоціанські, пошесть заходу; яка гординя, яке нахабство, будучи людьми, виставляєте себе безгрішними; скорій море царюватиме без хвиль, аніж гріхи покинуть катувати берег землі потойбічної; діти природи, яких пора відмолити й висповідати в синів Божих, орди варварів у сивих кибидках, алтарі поставте на скіфській землі! напівдикі амоксовії, що обпивалися кров’ю з людських черепів, зійдіте з коней і причастіться, вклякніть перед хрестом розіп’ятого, бо осеніє і виноград по балках давно здичавів, найманці і господар без вина вікуватимуть? вартуйте лозу, ще вродить за скрипом линви і видзвоном шкворня об срібний дзвін, зародить достойними для подорожніх і птиць, радісно хмільними плодами. Чуєш? це пісня звідти, — козаче, козаче, я тобі не вірю, зрубав ти калину на моїм подвір’ю, — це з могил північного міста; там патріарха судили і навхрестні на грудях матросів стрічки щирились латунними зубами, православні вставали; цю пісню я нишком наспівував, латаючи чоботи в таборі, земляк же мій розповідав; за хлібом духовним одібрали й земні хліби, то білобрисі бестії, як вони самі себе кликали, давай по церквах одбирати скарби, мовляв, на голодаючих пролетаріїв, на всіх святотатців, кому храмове золото привиділось власним, додумались, ти скажи, надоумив лукавий; виступили священники: нехай добровільною буде пожертва, без насильства, бо забирати гріх; і вирік розлючений: а не дождете! Листя впало на мокрі монастирські дахи, листя раннє й незжовкле, нове, буцім словечко "комунія", листя важких від облудної типографської чорноти листівок лягло на безоружні чати при дверях Тихона; старі й малі, не розбираючи слів, палили ту паперову погань всенічно, листки на вогні шкварчали гадючою шкірою і вулиці під ранок застилав чорний попіл, вітер розгонив його по соші, цілі купери наносив на підвіконня судного залу, де озирці, боячись хрестного знамення, підвелися запродані перед владикою, — рахуєте, влада повелася зле? — так, святотатськи, — значить ми, влада робітників і селянства, злодії святинь? — я канони нагадую, — на одну мить старий заплющивсь поважно і тоді матрос коло дверей зиркнув на вулицю, вивітрюючи дим самосаду, випускаючи на окільні світи сірчану задуху блюзнірства; він помітив під обклеєною декретами тумбою глумління двох скліщених псів, вони смикались на два боки, незвіриньо, майже по-людськи скавчали і п’янезний двірник, підпахвиною опершись на мітлу, глухо приплескував долонями, десь на площах засвоївши звички нового часу, давайкав, свистів, по всякому підохочував до розваги споглядальників на кривавому від собачої нужди і риготняви кам’яному царстві свободи; матрос причинив двері, думаючи про комісарок і про вечірній патруль, гребнув соняшникового насіння з кишені, пару бубок розлущив і виплюнув, — недопражене, цвіле, гірке, — глянув на стіл президії під урочистим кумачем, диви, і досі той бородань сивий хармани плете, шльопнути б контру і всіх ділов! вітєлі вбивають єпископів, листи про помилування писав, а дулі! найглавніший товаріщ гибів по заграницях, гнив по куренях, канєшно оздобивсь на буржуїв, терор і терор, за агітацію, за пропоганду, за активну, за пасивну протидію, за горобців над трибунами, за марш впірьод, за квіти на могилу коханки, за саботаж, за гнилі сльози інтелигентиків, за красну армію, за блудні простирадла вавілонської суки, за мавпу з черепом, спітнілим у волохатому кулаці, за пропалений сигаретою диван, коли вартовий вождя, багнетом накраявши в’ялену рибу з посилки і потягнувши вина, куняв собі з жариною між пальців, обвуглював нігті, загорався великими ідеями і біг коридором розносити пожежу по світі; матрос потягнувся і відступив на крок — патріарха виводили під вигуки; благословіть владико! проте жодної богомільної руки, що тягнулась до нього, Тихін не упізнав, волала стеля, патріарх встиг подумати, що окремішність душ і ліній на правицях поглинає знеосіблення юрби, — горе вам: дика нудьга, ця головна вельзевулівська зброя, страшним попелом посіє голови — і, вклонившись, на чотири сторони перехрестив натовп; матрос тилом руки здмухнув з лоба безкозирку, буцімто щоб дістати паперу на розкур, і попросив щупку махри в приятеля, закурив; кроки ближчали, пітним хромом шкірянок, бравим одеколоном і комісарською відрижкою війнуло по коридорі, два військових проводили бороданя, жартівливо, панібратськи розпитували про сватання одного чекіста до черниці: чіво панькацца? зіграєм рєволюційну свайбу, пролетарським солдатом побільшає; а то як? знаєтє, зовсім скис бідолага наш, пособіть! матрос одвернувся, ховаючи козячу ніжку в банякуватому кулаку; патріарх, спускаючись сходами, мовчав і від бороди його знайомо пахло проскурками.
Той матрос, діду, що розповів вам про осінь святотатства, коли ви латали чоботи голкою-циганкою і шильце з латунним обідком було захромлене в нари, той матрос міг довіковувати в домі для престарілих на Уралі, пересидівши всі табори і заробивши пристойну шахтарську пенсію, доки параліч не відібрав ноги і мову не потягнуло; ніяк за тарілку манки подякувати нянькам, спасибі їм, постіль справно міняють, одна біда, накуритись безсилий, пару раз смикну бичка і кашель додушує; обмощений подушками, сиди сиднем і згадуй, щоб його пригадати світлого; може як малим вудив на лісовому озері окунів і вода при вечірньому сонці горіховіла під берегами? людоньки милі, як пахло опеньками, як хутко змигнуло життя, один Бог повірить! — на Уралі, заробіткуючи, випадково й щовечір ідучи в готель повз ограду скорботного дому, міг я бачити старого з неголеним, проте мужньо врочистим лицем; він сидів проти вікна і зорив вище голів перехожих, в останні земні свої вечори здогадуючись: діждали благословіння, щоб вбити з чистою совістю. Присутність пам’яті всюди; готель, порохнявий каземат митарства, ліжко, стіл, простір вовчої ями, серце водянистою мерзлою цибулиною терлося об лопатку, обшоркуючи лушпу сподівань, на скляному підносі чорноголовими гусеницями сіріли недокурки, чергова входить без стуку; коли відбуваєте? о, за графин доведеться платити! посудина з гірчичним накипом і сморідком злежаної трави, з філігранною затичкою і щербиною збоку, стояла надбита відразу, яка ж утіха розпозіхатись; мусили попередити, п’ятірка й годі; витрусити сірих гусенець у відро, спакувати до рюкзака голільний станок, брудний одяг, журнал без обгортки, там стаття про перелітних птахів; якби знав, що тітка доводиться донькою тому старому за скорботним вікном, — здала, бо засмердів хату, — хіба б сердивсь на дорогу? ладан і миро не виніс я з дому отчого, диким маком не обсіяв стопритульний поріг, спокутуючи кимось розбиті чаші, звідки зелену кров блуду пили, кров, настояну на жабуринні зневаги; повернись і розбий скляне серце гніву на голому в брудних більмах склянок столі; вино засохло на споді; слідом за тобою брат твій увійде, сяде згорбатілий, забалакуватиме про ніщо, аби хоч якось себе забути; забалакуватиме до власного потойбіччя на вікні завбільшки з траурну портретну раму, ніч чесатиме смоляні коси; далебі, відспівають і нового пожильця, що заклятий, без вини винний і всього позбавлений, крім готелів і зрад, вкотре оплатить не нами розбиті чаші. А ви розказували, діду, що батько ваш, прадід мій, мав десь хутір і добрий дубовий ліс; ті, що гордилися злиднями, одібрали; їх мучило, їх казило, ви ж, — повірити тільки! — до сніданку за обійстям стріляли в ситнику зайця й назбирували вздовж дороги білих грибів, обсідали всією родиною стола, бабця ловкими рогачами витягувала з печі чавун тушкованої картоплі, потім перекидали покоси, відрами напускали в саджалку рибу з пересохлих озер, стригли овечок, сушили вовну на паркані, сирицею перев’язували ціпилна, віяли зерно, розчісували кінські гриви, лагодили збрую, щоб їхати до млина і ліс німував зусебічними скалами; їм, лисицям облесливим, не давала спати дубина; дошок міцних нарізали на вагони й вивезли на морозне пекло рідню, напиляли стовпів під накази про ростріл утеклих, потім подумали і дорізали шпал, аби залізницями на край світу заперти господарів, нагребли мішки тирси, щоб посипати закривавлені тюремні двори, гіляки згодом переробили на целюлозу й папір, пора було виписувати довідки про посмертну реабілітацію; для нас, ваших онуків, діду, набудували таких бібліотек і шкіл, геть чисто схожих на казарми, бараки, вокзали, побудовані нам для довічного вигнання; по окраїнах, мудро все таки, натицяли витверезників, божевілень, готелів, спецприймальників для доходяг; мені особисто спорудили оцю халупину, повірите, завезли нові дубові рейки на пором, видно, допилюють узлісся і біля вирубки, як вони кажуть, ділянки стоїть попереджувальний знак, під диркіт бензопилок туди в’їзд заборонений; поряд, тягнучи розкрижовані колоди, ламають підлісок трельовочні трактори, спіє малина, гаддя гріється на старезних зотлілих пеньках; пробачте, якщо нагадав вам болісне, діду.