13
Коли відчинив двері на вулицю, копняком на сльоту виганяючи пса, що заліз під мокрий брезент на дровітні і тричі пчихнув простуджено, — ріка випадковою жінкою загорталася в простирадло туману, вітряні крила дерев опали і звіром ницьмував на піску паром, дві линви ховалися в очеретах, над трьома хутірськими хатинами царював сутінок; довго спалося, — запитав себе Богдан, — довше за двадцять віків од часу оніміння Захарії? як пахнуть під навісом вільхові поліна! одним оберемком пропалю, обіцялись привезти вугілля, тепер лід зміцніє, лучче підкинути підводою, скільки його на зиму потрібно, палитиму по пару совків, на розпадку нацюкав дровенят, не пропадемо; але скажи, відколи дід відійшов покаянним сном, хіба я жив для свідоцтва; звідки ж думка про сповідь? дивно, земля за погрібником цвіте, печериці до морозу зародять, мона насмажити пательню на маргарині, закликати на сто грам енкаведиста, бо дід щось змовчує про себе й про лисого, знайомі давно, тільки останньому пам’ять відбило, диво що так, добряче на віку повар’ятував, гола голівонько; а може приходить дід остерегти, почути незнищене слово роду? от Северин сам самує, обпалений сатанинською хугою, тому і скластись не здужає, вбивствами смерть залякав, таким у пеклі вже тісно; докупи нас осінь звела, маю послухати дідову мову і його, звідти і звідси; куди це задівся бідон, а, ононо під кухвайкою в сінях, думав гасу нема, трохи є — зачерпнув консервою рідини, чий запах так любив змалечку; особливо якщо бабця на присьбі доглядала керогаз, на дні латунного тазика плескались, кривавили воду випатрошені карасі, луска срібліла на стертому з дерев’яною колодочкою ножі, якого колись загубили на городі, дочищаючи пізні кормові буряки, потім виорали весною, трохи заклепки підправив і ножик вдвічі рідніший, керогаз розгорівсь рівним полум’ям, молоді півники склювали риб’ячі пухирці і неболяче довбуть мої позбиваті об каміння, обвезяні соком перетертого в пучках кривавнику, соромітно нехворі ноги; зара збігаю на город, наламаю капустяного листя з росою, виріжу тугі прожилки, розкачаю його макогоном, бо змащена олією качалка лежить біля тіста на столі з відгорнутою цератою; ліплять вареники, покинуть мені ложку сиру з цукровою пудрою і жовтком; нехай бабця капустяним листям обкладе варикозно зчорнілі, вузлакуваті, набрякло важкі, буцім намоклі головешки з дилів згорілої хати, ноги в бурках з широкими халявами і вискубаною ватою на носаку; кепсько, що нема молодих лопухів, нехай оббинтує листя, згасить вуглини жару в кістках і знову з її пальців обсіватиметься біла пшенична мука; жаль, шпаки обнесли останні з підв’яленими боками вишні на верху дерева, міліла благодать, літо висихало ряскою на мокрих вербових поплавках під причілком повітки, чорнобривцями й пізньосерпневим страхом духмяніло подвір’я; скоро поганяй в школу, так неохота, бабць, добренько мені на дворі; треба йти, треба; бачте, пішов, аби зосталося наше подвір’я; одну-но мить посидіти б там на калачиках, обхопивши коліна, посутінкувати радісно — гляньте який улов, — верболозовим пруттям залатувати дюри в старій колисці, що пахне равликами; ти нею вкривався під час грози і сам нагадував равлика; посидіти б, почекати, ось підрум’яніє на сковороді і спокусливо вигнеться смачнюще присолений, ламкий, хрумотливий хвостик ще недосмаженої риби, сміливо відламуй його! Запах гасу вмив лагідністю і просвітленням зору; він побачив за руйновищем монастирської стіни: собака, витягнувши шию, хлепче воду на обмілині, фиркає, роззирається, біжка обнюхує покинуті мишачі кубла по притолоченій повноводдям траві, поводить мордою на густий оситняг, звідки за мить вигулькує з обплетеною водоростями, прибитою по течії пляшкою, яку, мабуть, ховали на похмілля туристи, і вже сягнистими стрибками летить за дровітник; кладе з пащеки посудину на купу однакових знахідок, втомлено, з гідністю піонера, дибає до сторожки, прочитуючи в погляді господаря подобрілість, прищулюючи вуха і б’ючи хвостом по слизькій, як шкура викинутої здихлятини, осінньо холодній землі, повискуючи сам до себе; спатиму в сінях, аякже.
Ввійшли обоє; вогонь зметнувсь у буржуйці, осипавши в піддувайло жар, і обсвітив крізь прочинену фаєрку пристанище пустельника; під ліжком обметані гонучами кирзаки, під стелею низку тарані з обламаними плавниками, цибулю, часник, гумовий клей, кипу журналів на полиці, в пузатій коньячній пляшці наливку зозулинцю для зміцнення сил, гранчасту, ще прадідівську чарку, — єдине, що виніс здоми, — кисет запашистої з буркуном махри, безмовно сіру тарілку радіо і окремо на покутті рибальські причандали; моток пофарбленої вільховою корою жилки на розламаній сірниковій коробці, пуделко з гачками, розсип дробин, бамбукові з фосфорними наконечниками, соргові, набірні з гусячих пір’їн поплавки, карабінчик для самопідсікання донки, кормушка з свинцевим грузилом, жмут стальки, пластмасові мотилі, кований гак на сома, обсмалений ріг на линка, дві потускнілі латунні блешні, вудочка для зимового лову з потрісканим ніпелем, анісові краплі на денці пляшчини, голова велетенського рака з побілілими вусами, кусінчики сухого спирту в затяганій, напівобдертій коробці, блискучі від парафину, зеленоголові великі сірники, ніж, бензинова запальничка з патрона, похідний примус, піврозламане кружало макухи, пінопласт, мормишки у вигляді гедзів, зламок коркового дерева, трубочка від крапельниці, пластмасовий розкладний стаканчик і томик Аксакова з фіалкою замість закладки; буржуйка чмихнула димом, зітхнула, непоспіхом взялась пережовувати вогняну з іскристим насінням траву. Дістав шовкові нитки і до бильця ліжка прив’язав два кінці недокінченої сітки, уявляючи, як випливе на весняному поромі вдосвіта повз тремтливий на середині ріки стрій поплавків; ловко, човником засмикував нові петлі, вічка нагадували миті прозрінь; хмільні, горласті, з бородами, розкустраними на вітру, поверталися лжеченці в пустелю з Царгорода, пліткували, язичили про Іоана, гостювати цурається, людиноненависник, зрозуміло, підбиває на владу чернь, зверхність і здирство його погубить, скільки храмів цих одкривати, подумайте, браття дорогі, дам престольних гнівить, мовляв, очі підводять сурьмою на манір єгипетських ідолів, августійша імператриця Євдоксія в сукні прозорій опечалена серед троянд, зітхає чиста, як сльоза ближнього; він, братове, нелюдимий від бісівських вад, от побачте, доведе до різні з аріанами, духовно зміцненими Юліаном, сатири на християн писав, атеїст, прости Господи, та ж не христопродавець, благочестя тримав до імператорського вінця; так, тоді передмістям Дафни іде повз храм Аполона, туман, запустіння, ящірка пірнула в перекинуту вазу на сходах, жрець саме заколов гусака і роздмухує вогонь для всеспалення, пір’я летить аж до сандалів владики, а поряд пишається храм християнський з мощами святого, богомільці з піснопінням розповили дорогу туди; добра собі оказія, закрити зборище, викинути кістяк, нехай тиняються по місту процесіями! ті кричать — пасрамляться уклінні перед істуканами! а той собі — я, Юліан, наказую; муруйте тюрми! вірите, браття, останнього дня блискавка креснула об мармурового Аполона з простягнутою рукою; нема, нема, то двох воїв, що поскаржилися на утиск, закайданив Юліан і схиляв до язичества, ті нівкакую, обезголовив їх і убоявсь гніву, давай сатири писати на християн, каже, язичеські храми хіба шкодять церкві? давайте сусідувати; якби не так; дива євангельські заперечував, епігонствував, графоманив, поетами, музикантами себе оточив, богемствував і впивався славою; по його творах учні скніли над рефератами на тему: легенди про Іісуса Христа, мракобісся і фанатизм іудейської релігії; ранений під час походу в Персію смерть за хмарами саранчі узрів, живота обхопив і болото з кров’ю кидав до сонця, вигукуючи; ти переміг, переміг мене, Галілеянин! ченці на підступі до печер, оббирали реп’яхи з одежі, позіхали, хрестили роти; від Їхніх кроків на пагорбі ховрашки ховалися в нори і тих цвіркун. Нитка скінчилась і Богдан ще відмотав від котушки, прислухався до вогню, поміркованого, мовби корова жувала жуйку — і голос дідів долинув; заполонили світлу столицю так, що православні мали прибіжище в одній домовій церкві, бо храми відгикували богохульними гімнами, аріани торжествували; горе нам, горе Антіохії! гори кругом обжилися утеклими, вони ставали на молитву вночі, імператор Валентин спалив двадцять чотири пастирі; чистосерді стражденники вставали за криком півня, ждали грози, кругом напів’язичники; слухають псевдонавчителів, гординею чорних, золотооких від перелюбів і звірств; ось вони, звузлені, зріднені торгівлею і кумівством, похіттю й суєслів’ям, свідоцтвами й гостюванням, пилом доріг і димами пожертви, обітницями і клятьбою на мечах, ворожбитством, астрологією, прискаленим розумом, звуком самотньої сопілки, розділеним майном, поцілунками, курчатами під спільною квочкою, собачим гомоном, поглядами за вікно, скрипом ясена, колосистою спекою з волошками навшпиньки, щитами на воротях, постаттю в мучному вбранні, лунким голосінням сича, потом смертельним і видихом без Божого імені на устах. Остерігайсь Северина, онуче, старий скористався довірою твоїх розмов, на два береги розкаркає про гріхи сильних світу; лжепророчисько, якого скіфи забули спалити в степу, на купу хмизу на возі поклавши зв’язане тіло і вогняними жигалами штрикнувши коней під боки; чуй-но, за твоєї відсутності пробував слова твої, пащекував до людей, промови ябедні багатьом подобались; слово Северинове, мов брязкіт ключів, приємно й безглуздо діє на довірливі душі; слово ж твоє рятівне для свідків печалі; Северин бо — єпископ заздрісний, даремно примірював митру твою; любитель ситних обідів і пісних розваг, рибу пічкурує по норах, за простолюдина себе видає; людина з поміркованістю вола і спритом ящірки, коли наступають на хвіст, своїми брехнями мріє затінити наш рід; стережись, один ти, один над водами свідок і пастир.